IV

Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку під вікном і ліг спочивати. Він і справді був дуже втомлений; ноги під ним тряслися від довгого і надсильного ходу.

А прецінь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластівка, шибала то до Дрогобича, до старої матері, то до Борислава, де відтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповідання ріпників, котрі він чув по дорозі; в його уяві вони перелітали не як слова, а як живі образи. Тут всіми забутий ріпник, хорий, безпомічний, конає сам на берлозі десь у якімось скритім закамарку і дармо пищить їсти, дармо просить води,— нема кому подати!..

Тут жид витручує робітника з роботи, кривдить його при виплаті, обдурює і ганьбить; нема кому впімнутися за робітником, зарятувати його в нужді. «Ніхто ні про що не дбає, крім себе самого,— думав Бенедьо,— та й тому так усі бідують. Але якби всі взялися докупи... То що би зробили?..» Бенедьо не міг того знати. «Та й як їм взятиси докупи?..» І сього Бенедьо не знав. «Господи боже,— зітхнув він вкінці з звичайною у наших простих людей безрадністю,— наведи мене на яку добру думку!..» В тій хвилі Бенедьове думковання мусило перерватися.

До хати ввійшло кілька людей ріпників і, привітавшися коротко з Матієм, посідали на лаві. Бенедьо встав і почав розглядати прибувших. Були тут передовсім два хлопи, котрі відразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високі, рослі та крепкі, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями і невеликими сірими очима,— вони виглядали в тій маленькій хатині мов два велети. А притім, з лиця, росту, волосся, очей були вони так подібні до себе, що треба було добре приглядітися і прислухатися їм, щоби їх розпізнати. Один з них сидів на лаві під вікном, заступивши своїми широкими плечима все світло, яке від заходячого вже сонця лилося вікном у хатину. Другий намістився на невеличкім дзидлику коло дверей і, не кажучи ні до кого й слова, почав спокійно накладати люльку, немов там, на тім дзидличку і коло того порога, було його предковічне місце.

Крім тих двох велетів, найбільше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький і, очевидячки, дуже говірливий та рухливий чоловічок. Відколи ввійшов до хати, він не переставав шниряти з кута до кута, то ніби чогось шукаючи, то ніби добираючи собі місця до сидження. Він кілька разів обіздрів Бенедя, переглипувався з Магієм, котрий з усміхом слідив за його рухами, а навіть шепнув щось до вуха одному з велетів, тому, що сидів на дзидлику підо дверми. Велет тільки головою махнув, а затим встав, відоткав дерев'яну затканицю від печі і встромив свою люльку в попіл, щоби запеклася.

Рухливий чоловічок за той час знов уже обшниряв усі кути, то потираючи собі настовбурчену, мов щітка, чуприну, то поправляючи на собі ремінь, то вкінці-таки розмахуючи руками... Крім тих трьох людей, було в хаті ще зо три. Бенедьо розглядів на лаві в півтіні одного старого діда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем і кремезним виглядом, мов у молодого. Побіч нього сидів молодий парубок, круглолиций і рум'яний, мов дівочка, тільки що сумний і понурий, мов засуджений на смерть. Далі в куті, зовсім в тіні, сиділи ще якісь люди, котрих лиць не міг розглянути Бенедьо. Ввійшло ще кілька ріпників до хати,— зчинився гамір.

— А се що, возний на здекуції у вас? — промовив грубим, мов труба, голосом до Матія один з велетів, той, що сидів під вікном.

— Ні, богу дякувати,— відповів Матій,— се, бачу, уцтивий чоловік, робітник, мулярський майстер. Прийшов нині з Дрогобича до нової фабрики,— ту ось, на зарінку, будуть нову нафтарню ставити.

— Так? — відповів велет, протягаючи голос.— Ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав він, звертаючися до Бенедя.

— Леона Гаммершляга, знаєте, того віденського жида, що щось два роки тому прибув сюда.

— Ага, того! О, той у нас закарбований віддавна. Правда, побратиме Деркачу? Рухливий чоловічок в тій хвилі найшовся коло велета, дрібцюючи довкола нього.

— Правда, правда, закарбований моцно,— він засміявся,— але нічо не пошкодить, як буде мав і більше карбів? — Певно, що не пошкодить,— потвердив велет.— Ну, але як же, побратиме Матію, можем ми нині ту балакати своє? Чи, може, як маєш нового жильця, то нас наженеш із хати шукати нового місця? Велет грізно глянув на Матія, і, очевидячки, ся бесіда мала бути доганою. Матій почув се і змішався троха, а далі сказав, устаючи зо стільця і виймаючи люльку з рота: — Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любі, раз я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бійтеся. І моя хата завсігди для вас отвором.

А про нового жильця... правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите, приходить чоловік змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а з лиця му видно,— знаєте, я на те старий практик,— що людина добра, ну, що я мав робити?.. Впрочім, як гадаєте? Не мож йому бути з нами, то я го відправлю. Але мені здається, що він би був і для нас добрий... Каже, що горівки не п'є,— значиться, одно добро.

Ну, а по-друге — робити буде при новій фабриці, то і відтам зможе нам що часом сказати...

— Горівки, кажеш, не п'є? — питав велет.

— Сам-єм то чув від нього, а втім, ось він ту, питай го сам.

Мовчанка стояла в хаті. Бенедьо сидів у куті на своїм петеку і дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зійшлися ті люди і чого хочуть від нього. Дивно йому було, що Матій попросту звиняється перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивніше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов який старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого і шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з місця. Далі він звернувся до Бенедя і почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросі, між тим коли всі присутні звернули на нього очі: — Ви що, челядник мулярський? — Ні, помічник, а при тій фабриці, не знаю за яку ласку, маю бути майстром.

Велет покрутив головою.

— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмієте добре доповідати жидові на своїх товаришів? Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велетові на його питання, чи плюнути йому в очі, забратися і йти геть із сеї хати та з-між тих дивних людей. Далі надумався.

— Плетете дурниці,— сказав з підтиком.— Може, то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а у нас тото не водиться. А жидівська ласка впала на мене непрошена, відай, за те, що при його закладинах мене трохи не забила підойма, як єсьмо спускали в яму угольниіі камінь.

— Ага,— буркнув протягло велет, і голос його почав трохи м'якнути.

— Побратиме Деркачу,— звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка,— а пам'ятай, аби-сь не забув і ось тото закарбувати на того Леона, що він каже! — Розуміється, що не забуду. Хоть то ніби тото сталося в Дрогобичі, а ми маємо тільки до Борислава, але то нічо не шкодить. Жидові й без того легше не буде.

— Ну, а що ж ви,— говорив далі велет до Бенедя,—як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них що моги і виганяти з роботи за леда слово?... Розуміється, що так! Майстри всі однакові! Бенедьові не стало терпцю. Він встав і, беручи свій петек до рук, обернувся до Матія: — Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання,— сказав він тремтячим голосом,— казали-сте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як ту бути добрим, коли ось якісь люди входять до хати і ні з сього ні з того причіпаються до мене і ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то ліпше було й не приймати, був би-м си досі найшов спокійнішу хату! А тепер прийдеться йти під ніч. Ну, але принаймні буду знати, що за люди — бориславські робітники!.. Бувайте здорові!..

З тими словами він надяг петек і, беручи на плечі свій узлик, звернувся до дверей. Всі мовчали, тільки Матій моргнув до велета під вікном. Між тим другий велет сидів, мов скала, під дверми, заперши собою вихід, і, хоть Бенедьо різко сказав до нього: «Пустіть!» — він ані кинувся, немов і не чув нічого, тільки люльку пикав поволі.

— Але ж, господи боже,— скрикнув нараз з смішною запопадливістю Матій,— стій, чоловіче добрий, куди втічеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде! — Що я маю стояти! — відповів гнівно Бенедьо.— Може, скажете ми ще довше слухати від отсього чоловіка такої ганьби, як досі? І не знаю, відки він то чув, що я когось кривджу та збиткую?..

— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? — спитав напівлагідно, а напівстрого велет.

— Розуміється.

— Ну, то перепрашаю вас.

— Не перепрашайте, волите бути чемніші та не ображати, ніж відтак перепрашати. Я простий чоловік, бідний робітник,— але чи ж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очі тикати? А може, ви на то дуфаєте, що ви моцні, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустіть мя геть, не хочу слухати вашої бесіди! — І він знов обернувся до дверей.

— Ну, ну, ну,— говорив Матій,— ті люди ще готові направду посваритися, не знаючи й самі ва що! Але ж постій, чоловіче божий, гніваєшся, а не знаєш за що! — Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень,— офукнувся Бенедьо.

— Так, що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тим часом він говорив се тільки на те, щоб тебе витрібувати.

— Витрібувати? В чім? — Яке в тебе серце, яка гадка? Розумієш тепер? — А нащо ж йому то знати? — То вже побачиш пізніше. А тепер розберися та сідай на своє місце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усіх не стало, якби ми хтіли так на всяку біду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу біду перетерпи, щоби більшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворіт робиться: як мала біда, то чоловік бурчить, а як велика, то мовчить.

Бенедьо все ще стояв насеред хати в петеці і з мішком на плечах та роззирався по присутніх. Матій між тим засвітив каганець з жовтого бориславського воску, і в його світлі лиця зібраних ріпників видавались жовтими та понурими, мов лиця трупів. І другий раз старий Матій відобрав від Бенедя мішок і зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидів, понурий і грізний, під вікном.

— Ну, перепросіться раз назавсігди,— сказав Матій.— Я все гадаю, що будем мати з того чоловіка нового товариша! Бенедьо і велет подали собі руки.

— Як вас маєм звати? — спитав велет.

— Бенедьо Синиця.

— А я звусь Андрусь Басараб, а он то мій брат Сень, а отеє наш скарбовий» Деркач, а отот старий дідусь — то побратим Стасюра, а отой парубок — то побратим Прийдеволя, а он то також наші побратими, ну, а ваш ґазда також...

— Ви, певно, всі з одного села, що побратимаєтесь,— сказав Бенедьо, дивуючись, впрочім, що старі чоловіки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тільки ровесники побратимаються між собою.

— Ні, ми не з одного села,— відповів Басараб,— а так, побратимаємось в іншім способі. Впрочім, сідайте, будете видіти. А якби вам схотілося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.

Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Він сів, не кажучи нічого і чекаючи, що то з того буде.

— Побратиме Деркачу,— сказав Андрусь Басараб до «карбового»,— пора нам узятися до свого. Де твої палиці? — Зараз ту будуть,— відповів Деркач, вибіг до сіней і вніс цілий оберемок тонких піскових палиць, зв'язаних ужовкою докупи. На кождій палиці видно було більші або менші карби, один попри один, так, як се роблять хлопці, що пасуть гуси і на паличці значать собі карбами, кілько у котрого гусят.

— Закарбуй на Леона то, що повідав Синиця,— сказав далі Басараб.

В хаті між тим зробилася тиша. Всі посідали, де хто міг, і гляділи на Деркача, котрий сів собі на припічку, положив палиці коло себе, вийняв з-за ременя ніж і, видобувши одну палицю, витяв на ній ще один карб до багато других, давніших.

— Готово,— сказав Деркач, сповнивши се і встромивши палицю знов у зв'язок.

— А тепер, побратими мої милі,— сказав Андрусь,— розповідайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видів або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому і за що,— розповідайте все, як перед богом, щоби, як наповниться міра наших кривдників, як прийде наш час і наш суд, кождому було відміряно по правді! Хвилю тихо було після тої відозви, далі заговорив старий Стасюра.

— Прийде, кажеш, наш час і наш суд... Дай то, боже, хоть я, бачу, не діжду того дня. Ну, але бодай ви, молодші, діждете... То вже щоби відміряти кождому по правді і справедливості, послухайте, що я чув і видів сього тижня. Йосько Бергман, наставник при тій кошарі, що я в ній роблю, знов сього тижня бив штирох робітників, а одному бойчукові-липяреві вибив палицею два зуби. Та й за що? За тото, що бідний бойчук, голодний та хоровитий, не міг двигнути відразу повного коша глини! — Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рівним і спокійним голосом, а тільки очі його заблищали якимсь дивним огнем.

— Той бойчук,— говорив далі Стасюра,— дуже добра душа, і я би був привів його до господи, тільки що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботі.

— Приведи,— підхопив Андрусь.— Чим більше нас, тим більша наша сила, а нічо так не в'яже людей докупи, як спільна нужда і спільна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близьким,— чуєш, старий? Старий кивнув головою і говорив далі: — А Мотьо Крум, касієр, знов не доплатив усім робітникам з нашої кошари по п'ять шісток за сей тиждень і ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посміє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразниці і що му не ставало 59 ринських, то мусив се при найблизшій виплаті здерти з робітників.

Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума і затяв на ній новий карб. Відтак говорив далі: — А от учора йду попри шинок Мошка Фінка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фінкові сини притисли до кута якогось чоловіка, вже підстаршого, та й так б'ють, так дюгають кулаками попід ребра, що чоловік вже лиш хрипить. Ледве якось його пустили, не міг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров... Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували? «От біда моя»,— відповів чоловік та й заплакав. «От я,— каже,— через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дістану гроші та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касієр мене чи забув, чи що — не читає.

Я стою, чекаю — вже виплатив усім, а мене не кличе.

Я йно що пустився йти до нього, спитати, що таке, а він шасть 1 замкнув двері перед носом. Що я гримай, стукай, кричи,— пропало. Ще відтак випали слуги та й мене в плечі; «Що ти ту, пияку, бреверію робиш!..» Пішов я.

Здибаю відтак касієра на улиці і до нього: «Чому ви мені не виплатили?» А той визвірився на мене, а далі як не крикне: «Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозі напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!» Ну, а нині каса заперта. Я зголоднів, іду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки гроші дістану, а тоті два медведі, бог би їх побив, та до мене: «Плати та й плати за тото, що-сь набрав!» Що я прошу, проклинаюся, розповідаю, яка річ,— та де! Як мя приперли до кута, то, адіть, трохи душу з тіла не вигнали!..» — Карбуй, Деркачу, карбуй! — сказав твердим грізним голосом Басараб, вислухавши з затнснутими зубами сього оповідання.— Бутають чимраз дужче наші гнобителі — знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!..

— Так-то так,— говорив далі Стасюра,— розбуталися наші кривдники та й бутають, збиткуються над робучнм народом, бо що то,— добре їм ся діє! І чим довше гляди та слухай, тим більше біди та кривди народної, тим більше у них багатства та достатку. От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабість. А й тут хіба ліпше? День поза день видаю по закавулках слабих, голодних, незарібних людей,— лежать, і стогнуть, і ждуть хіба тільки божої ласки, бо людського змилування вже давно перестали ждати. Та й тепер, адіть, плату нам вменшили і з кождим тижнем уривають все більше,— годі вижити з неї! Хліб чимраз дорожчий, а ще як сього року не зародить, то прийдеться нам усім тут гинути. Отеє кривда, котру всі ми терпимо, котра всіх нас гложе до кості, а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!..

Старий виговорив се живішим, ніж звичайно, голосом і з тремтячими від зворушення губами, а висказавши, поглянув по всіх і зупинив свій погляд на понурім лиці Андруся Басараба.

— Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро,— закричали всі присутні,—се наша загальна кривда: бідність, безпомічність, голод! — А на кого її закарбувати? — спитав вдруге старий.— Чи зносити її терпливо, тоту найбільшу, загальну кривду, а тільки карбувати ті дрібні, часткові, що складаються на тоту велику?..

Андрусь Басараб глядів на Стасюру і на всіх прочих побратимів зразу понуро і ніби рівнодушно, но вкінці на лиці його заясніло щось, немов скрита на дні в душі радість. Він встав з місця і випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.

— Ні, не терпіти нам і тої загальної кривди, а хоть і терпіти, то не покірно, не тихо, мов та стрижена вівця.

Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пімститися, і то ще туй, на сім світі, бо що за суд буде на тамтім світі, сього ми не знаємо! І чи ти гадаєш, що, карбуючи всі ті дрібні, часткові кривди, ми забуваємо про загальну? Ні! Адже кожна й найменша кривда, яку терпить робучий чоловік, се частка тої загальної народної кривди, що всіх нас давить і гложе до кості. І коли прийде день нашого суду і нашої кари, то чи ти думаєш, що не пімститься тоді й загальна кривда наша? Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душі своїй не зовсім вірив Басарабовій обіцянці.

— Гай, гай, побратиме Андрусю,— сказав він,— пімститься, говориш... Вже то одно, що не знати, коли то ще буде... А друге: що нам з того, що колись, може, й пімститься, коли нам тепер від того не легше терпіти.

А хоть і пімститься, то чи думаєш, що опісля легше буде?..

— Що ж бо ти, старий,— крикнув на нього з грізно блискучими очима Андрусь,— розжалобився не знати чого? Тяжко нам терпіти! Хіба ж я того не знаю, хіба всі ми того не знаєм? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпіли, щоб робучий чоловік не терпів? Ніхто, ніколи! Значить, терпіти нам до суду-віку, та й по всьому. Тяжко се чи не тяжко,— що то кого обходить? Терпи і мовчи, не показуй другому, що тобі тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з біди, то бодай метися за ню,— се хоть троха влегшить твого болю. Така моя гадка, і всі признали, що вона правдива,— чи не так? — Так,— відповіли побратими, але якимсь понурп:і голосом, немов сеся правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця.

— А коли так,— говорив далі Андрусь,— то ніщо н гаятись. Розповідайте далі, хто про яку знає кривду.

Він сів. В хатині стало тихо. Почав говорити Матій.

В його сусідстві умер робітник в темній жидівській комірчині; як довго там лежав, відколи слабував,— сього ніхто не знає, і жиди нікому не хотіли того сказати. Говорять, що робітник мав троха зароблених грошей, а коли заслаб, жиди відобрали від нього гроші, а його поти морили голодом, держали взаперті, поки не вмер. Тіло було страшенно сухе, давно не мите і синє, як боз. Позавчора ночувала якась жінка у другого сусіднього жида. Вночі злягла. Грошей у неї не було, і сейчас на другий день жид викинув її з дитиною з хати. Розповідав один ріпник, знакомий тої жінки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але піп не хотів охрестити, поки не покаже батька дитини. Тоді тота жінка кинула дитину в яму, а сама пішла до громадського уряду, кричачи, щоб її зараз вішали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося. Матій не знав.

І далі пішли оповідання, одностайні своєю ваготою і оглушаючі своєю крикучою несправедливістю. І за кождим розказаним фактом оповідач зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбує палиці, щоб "кождому віддано було повною мірою». Декотрі побратими говорили з таким супокійним, рівнодушним, майже мертвим виразом лиця, що вже сам їх голос, сам вираз лиця був свого роду важким фактом, гідним закарбовання на ім'я загальносуспільної кривди та гнету. Другі розпалювались, говорячи, проклинали гнобителів і домагалися швидкої для них кари. Але найбільше зрушило всіх оповідання молодого парубка, Прийдеволі. Коли прийшла на нього черга,— він був наймолодший, то й черга на нього прийшла на самім послідку,— він вибухнув довго здержуваним плачем і, заломуючи сильні руки, виступив насеред хати.

— Перед богом святим і перед вами, побратими мої, жалуюсь на своє горе! На свою страшну кривду!.. Осиротили мене на весь вік... відобрали посліднє і потоптали ногами, і то так собі, для забавки!.. Ох, боже, боже, і ти глядиш на все те і ще можеш терпіти?.. Але ні, ти терпи собі, я не можу, я не буду!.. Побратими, товариші милі, радьте, що мені діяти, як мститися! Все зроблю, на все відважуся, тільки не кажіть чекати, бійтеся бога, не кажіть чекати!..

Він замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилі зачав спокійнішим уже голосом: — Ви знаєте, який я круглий сирота на світі, в якій біді та нужді зійшли мої літа молоді, поки нещастя не загнало мя сюди до сього пекла проклятого. Але вся біда і нужда, всі нещастя нічим були для мене, поки була хоть одна людина, котра ьміла мене потішити, розрадити, приголубити, котра віддала б була своє життя за мене... котра любила менеі.. І тої єдиної поратівлі позавиділи мені вороги!.. Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою матір стару і прийшла сюди до Борислава, щоби бути разом зо мною. Ми жили разом уже півроку. Вона працювала при магазині того багача Гольдкремера. На своє лихо, сподобалась тамка всім тим псам, що її видали. А там їх е до вітру: касі єр, молодий жидик, Шмулько Блютігель, надзорець, також молодий жндок, далі ще якісь там капцани, бог би їх поразив!..

Почали вони до неї налазити, не давали їй спокою. Раз, другий вона відправила їх чемно, а далі, коли Блютігель застав її якось саму в присінку магазину і, осмілений, почав вже до неї заскакувати, вона, не много думавши, відвинула руку і так тарахнула його помежи вуха, що му аж ротом і носом кров бризнула і сам, як тика, покотився між бочки. Що ми того вечора насміялися з улазливого жидка, коли вона розповідала цілу тоту річ. Але ми завчасно сміялися. Жидок розлютувався і змовився з другими — пімститися на ній. Приходиться позавчора — виплата; приходжу я вечором додому — нема моєї Варки.

Сів я під вікно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось мов гадина лежить. Ба, вже стемнілося, нема Варки.

Закинув я петек на плечі, вийшов на вулицю, шукаю Варки. Нема. Розпитую я робітниць, що разом з нев були при виплаті,— кажуть, що лишили ї тамій, що, певно, їй виплачували напослідку. Тьокнуло мене щось коло серця, біжу до канцелярії — позамикано, а в вікнах світиться.

Калатаю — не докалатаюся, а далі гадаю собі: «Агій, та чого я ту калатаю, чень же ту її нема? Може, вона вже красно дома, чекає на мене...» Біжу додому — нема. Біжу знов вулицями, забіг по всіх знакомих, по всіх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо або селедця купити,— нема. Всіх питаю, чи не видів хто Варки,— ніхто не видів. Як камінь в воду, пропала Варка.

Лечу я знов під канцелярію, так мене щось і тягне туди, гадаю по дорозі: «Висаджу двері, а мушу дізнатися, що з нею сталося, де вона». Але скоро я там — десь враз і вся смілість пропала. Став, дивлюся: в вікнах блищиться, але вікна позаслонювані, не видно нічого, тільки тіні якісь мелькають. «Ні,— гадаю собі,— вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би інде була?» А ту знов і сам собі не вірю, бо що ж би вона ту робила? Прийшла мені на думку гісторія з жидиком Блютіглем: я весь задрожав, одеревів. І що вже вмовляю себе, що се все байка, жарт, пустота — ні, щось немов рукою держить мене під вікном тої проклятої канцелярії. «Не піду вже нікуди,— гадаю собі,— буду туй ждати, доки світло не погасне,— ні, прожду й до рана». Сів я на якусь бочку під самою стіною просто вікна, сиджу — а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухаю. Там чути: десь в шинку ріпники хриплими голосами пісні доспівують, там знов пси гавкають, з-під Діла, від церкви долітає, мов зойк конаючого, сторожове «острожне з огнем!»... А ось чую, в канцелярії регіт якийсь, зашваркотіли жиди, пізнав я голос Блютігля, голос наставника. Далі загепалось щось, немов о стіни розбивається,— знов регіт, знов шваркіт,— і тиша. Господи, кождий голосок різав мя в саме серце, мов ніж острий... Я так і задубів з вухом, приложеним до стіни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярії, тільки на одну хвилиночку,— але крик той поразив мя, мов грім, уколов, мол жало гадини. Я відразу зірвався на рівні ноги,— то був Варчин крик. І ледво я надумався, що ту робити, ледво підбіг до дверей, щоб з послідною натугою всеї своєї сили виважити їх, коли втім двері створилися, і з них вилетіла, мов громова куля,— Варка. Але вже не кричала...

Я пізнав її по одежі, бо лиця її зразу не добачив в сумерцї. І вна мене не бачила, тільки, вилетівши з дверей канцелярії, погнала навпростець через горбки накиданої глияи, поміж кошари та ями. Я за нею. «Варко,— кричу,— Варко, що тобі таке, що з тобов сталося, на милість божу, стій, обізвися!» Стала на хвилю, озирнулась, і ту ажень побачив я, що ціла її голова була чорна, мов вуголь, замазана кип'ячкою, а довгі її коси були обтяті. «Господи боже, Варко,— кричу я, підбігаючи ід ній близше,— що се за нещастя з тобов?» Але вона, скоро пізнала мене, сейчас відвернулася і, сполошена, погнала далі наосліп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я що духу в мні жену за нею, аж нараз один крик страшніш, один мит ока, і Варка туй, перед моїми очима, щезла, мов сонний привид,— скочила в створену яму!.. Я надбіг, став,— тільки глухо задудніло, як вона всередині, розбиваючись о цямриння, вкінці бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мною далі діялось, не тямлю. Я отямився аж нині з полудня, і, коли спитав за Варкою, мені сказали, що її (на мій крик!) витяглії з ями і вже п поховали.

Значиться, все пропало! І ніхто не скаже, що вони з нею зробили в тій страшній ночі. З'їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!.. Побратими мої дорогі, перед богом святим і вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчіть, що маю робити, а тільки чекати не кажіть!..

Глибоко вразило всіх оповідання Прийдеволі, хоть усі вже й уперед знали з неясних слухів, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всіх лицях видно було під час оповідання всі переходи чувства, від непокою до найвищої тривоги і розпуки, так само, як усі ті переходи малювалися на лиці оповідача. А коли Прийдеволя замовк і, заламуючи руки, став серед хати, мов німий свідок великого проступку,— то і всі мовчали, мов прибиті, кождий, очевидячки, ставив себе в положінню товариша і старався таким способом збагнути всю глибінь його жалю і муки. Але порадити,— що вони могли порадити йому в тім ділі, де вже не було ніякої поради, ніякого йому виходу, крім смерті? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..

Перший отямився Деркач і хопив за свої палиці, щоб і сю справу закарбувати.

— Стій, побратиме Деркачу,— сказав нараз рішучо Андрусь Басараб,— сього не карбуй! Деркач поглянув на нього недоуміваючим поглядом.

— Не треба,— сказав коротко Андрусь, а відтак, звернувшися до побратимів, спитав: — Чи більше ніхто не має що сказати? Ніхто не обзивався.

— Значить, на нині бесіді конець! Розходіться по одному! Але, помимо сього завізвання, ніхто не рухався з місця. Всі якось дивно ззиралися по собі. Андрусь грізно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось піднявся з місця Стасюра, найстарший з-поміж побратимів: — Слухай, побратиме Андрусю,— сказав він супокійним голосом,— о чім ту у нас межи побратимами сими днями бесіда йшла... То не від себе я тобі буду говорити, але від усіх. Знаєш, як ми зібралися докупи — громадити людську кривду і судити робітницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, то ти обіцяв нам, що скоро набереться відповідна міра недолі в народі, ми зробимо її обрахунок, щоб знати, для кого ся міра на повнилась до краю. Чи так? — Так,— відповів Андрусь якось неохітно.

— Отеє ж ми вже трохи не рік громадимо карби на людську кривду, побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок? — Не час іще, але живо час надоспіє,— відповів Андрусь.

— А, живо, живо, нім сонце зійде, роса очі виїсть? Сам бачиш, що наші гнобителі, збагачені нашою працею, починають собі чимраз гордіше. Пора, щоб від нас мали хоть погрозу яку! — Буде погроза,— сказав твердо і спокійно Андрусь, — Яка? Коли? — роздалися з усіх боків питання.

— Се вже моя річ. Почуєте тоді, як діло зробиться а наперед о тім говорити не приходиться,— відповів АнДрусь.— А до обрахунку також недалеко. Адже мусить.

дубець підрости аж до хмари, щоби в нього грім ударив Чекайте ще троха... А тепер — добраніч! Всі побратими добре знали залізну, рішучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його слові можна полягати, і не допитувались далі, а тільки зібрались до виходу — А ти, побратиме Прийдеволя, зістанься ту, щось тобі буду говорити,— сказав Андрусь, а на лиці бідною парубка блиснула якась радість, мов надія виходу страшної муки.

Розійшлися побратими. Тільки старий Матій сидів ? кугі під стіною, а давно погасша люлька випала йому з зубів І лежала на поділку. Так само Андрусь і Бенедьо сиділи мовчки, кождий на своїм місці, кождий зайнятий своїми думками. Тільки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки блідим і з заломаними руками, стояв як живий образ болю і ока не зводив з Андруся Басараба, немов від нього ждав не знати якої пільги.

Матій перший приступив до молодого парубка.

— Що ж ти, небоже, гадаєш робити? — спитав він м'яким, співчуючим голосом.

Прийдеволя глянув на нього з виразом непевності на лиці.

— Або ж я знаю, що робити та й що діяти? — відказав він зломаним голосом.— Смерть собі зроблю, як не зможу бодай пімститися на своїх ворогах! — Скарж їх до суду, най злодії хоть посидять,— дорадив Матій.

— До суду? — обізвався понуро Андрусь.— Ну, також добра рада! До суду! І хоть би їх там і позасуджували, то що? Посидять по пару місяців та й вийдуть і ще вдвоє будуть мститися над людьми. Але чи їх позасудздують? За що буде їх скаржити в суді, коли сам не знає, що вони там дівці зробили? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свідків, як їм докаже? А може, дівка сама, з власної волі, зробила собі смерть або, може, бог знає, яка на то інша була причина? Ех, Матію, Матію, з твоїм судом!..

Ту треба іншого суду, іншої правди!..

На ті слова Матій, мов справді побитий, схилив сумно голову і зітхнув важко, немов помимо своєї золі і охоти мусив признати їх правду. А Прийдсволя ще пильніше глядів на Андруся і ледве чутно промовив: — Так, побратиме, і я так гадав, що свідків нема ніяких!.. Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!.. Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, ніякої ганьби, ніякого згірдного слова не могла стерпіти!..

Ну, але що ж мені робити, що діяти?..

Андрусь взяв його за плече і відвів до кута, моргнувши Матієві, щоби відступився,— і відтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. І видко, що немалої ваги мусили бути Андрусеві слова, коли молодий парубок від них зразу поблід ще дужче, далі почервонів, а вкінці, тремтячи всім тілом, немов у зимниці, залився голосним плачем і, гаряче стискаючи Андрусеву руку, викрикнув: — Так, твоя правда, братчику, іншого виходу нема! Так і зроблю, і най діється зо мною божа воля! — Тільки зручно, розважно і сміло, а нічого нема боятися! Всі ми під божим судом ходимо, божпп суд на всіх рівний і справедливий, тільки людський суд не такий! А тоді... тоді побачиш, що полегшає! Ну, а тепер іди вже, добраніч! Прийдеволя мовчки поклонився і пішов.

Андрусь перейшовся кілька разів по хатині, силуючись надати своєму лицю спокійний вираз, хоть, очевидно, і сам був до глибини зрушений. Далі приступив до Бенедя і випростувався перед ним у цілій своїй велетній поставі.

— Ну, ви бачили нашу роботу? — Бачив.

— І що ж на все те скажете? Бенедьо звісив голову, мов хотів зібрати докупи розсипані думки.

— З усього бачу, що ви щось страшне і велике задумали, хоть сам собі не можу вияснити, відки се у вас взялося.

— Відки взялося? Е, се довга гісторія, котра, впрочім, і не належить до річі.

— А відтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте? — Ми сіємо, а чи сім'я зародить утроє, чи вдесятеро, сього не знаєм! — А відтак... ще одно...— Бенедьо запинався в мочі.— Чи подумали ви...

— Над чим? — Над тим, що саме найголовніше...

— Ну? — Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?..

Андрусь пильно поглядів на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом.

— Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь? — Ну, я так гадав,— відповів спокійно Бенедьо,— що коли що робиться, і розважно робиться, то тре й погадати, чи і для кого буде з того користь? — Гм, вольно вам і так гадати! А я так гадаю: отеє мене тіснить ворог з усіх боків, виходу мені нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то мені все одно.

— Ні, ні, ні,— підхопив живо Бенедьо,— се так з вас говорить сліпа, безвихідна розпука, а не розвага! Бо чи ж дійшло вже до того, що нема ніякого другого виходу? А хоть би діло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе заб'єте — ворогові радість, ворогові легше та простовільніше! Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки докупи.

— Твоя правда! — сказав він вкінці до Бенедя.— Тут треба подумати. Хочеш бути нашим побратимом і думати разом з нами? — Вашим побратимом, але не сліпим знаряддям вашої волі.

— Ні! — І щоб вільно було кождому думати, що хоче, і другим говорити, що думає...

— Се у нас і тепер вільно. Адже ти чув нині...

— Так-то так, але я ще раз собі те вимовляю. Собі і кождому.

— Добре.

— А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом з вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди! Андрусь, а за ним Матій радісно обняли Бенедя, як брата.

Наші побратими так були зайняті собою і своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сіняві двері, отворив їх з легким скрипом і ввійшов до сіней. Аж коли рипнули й хатні двері і новий гість станув на порозі хати, юді побачили його. Се був високий, рудий пейсатий жид з недобрим позором сивих очей і з недобрим виразом на піганистім лиці, хоть те лице в тій хвилі троха роз'яснене було якоюсь зловіщою радістю.

— Дай боже! — муркнув жид, припіднявши дрібку капелюх на голові.

— Дай боже! — відповів Матій, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гість — то був його найбільший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Гермаиа Гольдкремера *. Матій немало здивувався, чого хоче Мортко'тепер, в таку пізню добу, в його хаті, але привичне нашим людям пошановання для кождого входячого в хату казало Матієві скрити в глибині душі свою ненависть і всі відживаючі на вид Мортка болющі споминки. Він привітав його холодно-чемним видом: — Сідайте, Мортку! Мортко кивнув головою і сів.

— Що там чувати, що так пізно гостите до нас? — А що ж би? Все добре чувати! — відповів із злорадним усміхом Мортко, а по хвилі додав: — Був у вас нині возний з суду? Матій здригнувся при слові «суд», немов уколотий.

— Ні,— ледве видушив він, чуючи щось недоброго,— не був.

— Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нині.

— Ну,^і що ж там вам приніс нового? — спитав Матій, тремтячи всім тілом.

— Наша справа скінчена.

— Скінчена! — Такі І так скінчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мішатися до чогось, що вас не обходить? — Не обходить! — скрикнув болізно Матій.— Жиде, Гляди «Boa constrictor», частка IV.

сього мені не говори, бо хоть ти і в хаті моїй, але, знаєш, чоловік не святий! — Ну, ну,— відказав Мортко,— не маєте за шо мені гніватися. Я не то хтів сказати. Я хтів лишень сказати, що ви задармо на мене верглії підержіння [підозріння], і що я в тій справі, бог свідок, нічо не еинені Сам прокуратор у Самборі того признав і сказав, що против мене нема ніякого доказу, то він не може мене оскаржити за тоту річ, що ви на мене звалили. Впився небіжчик Півторак, упаз в яму,— що :к я тому винен? При тих словах Матій, мов оглушений ударом довбні, понурив голову і не міг сказати ані слова. " Пропало, пропало! — шептало, шипіло, вертіло щось в його голові,— погиб чоловік, та й слід по нім застив, а той...» В тій хвилі Андрусь Басараб, що досі мовчки слухав усеї тої розмови, звернувся сам до жида : — Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матієм? — А нащо вам та знати? — відповів уразливо Мортко.

— Вже ти не питай, нащо мені то знати,— відказав Андрусь.— Але тобі,— що тобі шкодить сказати? — Т-та шкодити не шкодить, але...

Жид поглядів на Андруся пильно, немов боявся нажити собі в нім ;;.св','го ворога.

— Говори і:;, коли не шкодить! — сказав Андрусь і став над Мортком, мов чорт над грішною душею.

— Та що ту й говорити—пуста справа, puste Geschaft, та й годі! Тямите, от уже два рокп тому з ями видобули кості чоловіка. По парстені пізнали, що то був Іван Півторак, чоловік тої Півторачки, що тота хата її. Він перед роком десь був пропав. Ну, а Матієві відкись влізло в голову, що я щось тому винен, що він впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Він гадав, що мене зараз, озьмуть та й повісять... Коли-бо то в суді так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але, богу дякувати, вже справа скінчилася! Слухайте, Матію, я ще раз кажу, що вам було в тото вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли-сте програли, забудьте о всім і будьмо собі знов добрі, як перед тим! Ну, подай руку,старий! Жид простягнув Матієві руку.

— Я, тобі? — скрикнув Матій.— Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Іванчика зо світа зігнала? Ні, не діждеш того! — Ну, видите,— сказав жид, обертаючись до Андру ся,— він усе своє. Слухайте, Матію, ви собі з таков бесідов дайте спокій, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, ніхто мені того не сміє сказати. Тепер я вас можу скаржити за образу! — Ну, скарж, скаржі — крикнув Матій.— Най мене повісять, що мали тебе повісити. А я, хоть би й десять судів не знати що казало, все буду сзеї, що ніхто інший, тільки ти пхнув Івана в яму! Та й годі. А тепер іди мені з хати, бо як ми терпцю не станс, то готово що неладне бути межи нами! Мортко стис плечима і пішов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матія і сказав: — Дурний гой! Він гадав, що мені що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби мені що зробити! І з тими словами Мортко пішов. А Матій усе ще сидів на припічку, блідли, розбитий, тремтячий, сидів без мислі і руху, а в голові його, мов млинове колесо, торохтіло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!..

Андрусь Басараб приступив до нього і положив свою дужу долоню на його плече.

— Побратиме Матію! Матій підвів очі і поглянув на нього, мов потопаючий.

— Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досі нічо о нім не знали? — Ех, пропало, все пропало! — відказав Матій.— Що тепер і говорити о тімі — Ні, ти розповідж, тобі самому легше буде! — Ой вже, буде мені легше! — сказав Матій.— Пропало, та й годі! — Та хто ще знає, чи пропало,— вмішався Еенедьо.— Адже не раз можна раз програний процес зачатії другий раз і виграти! А ту ще, як той жид казав, і зовсім так зле не є. Адже ваш процес і в суді не був, а тільки прокуратор узнав, що доказів нема, кілько треба для оскарження.

Значиться, якби докази були, то й оскарження буде.

Лице Матія прояснилося троха при тих словах.

— Чи так? — спитав він, простуючись. Але якась важка думка живо знов насіла на нього і придавила додолу.

— Ні, ні, ні, нема що й говорити,— сказав він.— Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, де я тепер возьму ліпших доказів? Годі, годі й думати о тім! І він закрив лице руками, а з очей його полились гарячі, наболені сльози і потекли поміж пальцями і закапали на землю. Бенедьо і Андрусь побачили, що нині годі з ним далі говорити,— удар був надто сильний і наглий і підтяв усю його твердість. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх і тихо вийшов. Бенедьо також тихо розібрався і ляг на лаві на своїм петеку.

А Матій сидів на припічку, мов помертвілий, мов з каменя витесаний. Нафтова лампочка блідо і чимраз блідіше меркотіла на комині. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи тільки хвилі — загаснення лампи,— щоб гульнути з кутів на хату, придавити і прикрити собою все згори донизу. Бенедьо, скоро тільки ляг, так і в тій же хвилі під тиском тисячних сильних вражінь того дня заснув мертвецьким сном. Уже минула північ, загасла лампа, пітьма залягла хатину, а Матій все ще сидів на припічку, з лицем, закритим долонями, без руху, без слова, без думки, чуючи в серці тільки страшний біль, велику пустоту і немов якусь свіжу ще рану, завдану тою думкою, що і в судах уже нема правди для бідного робітника. Аж геть над раком сон переміг втомлене тіло, голова його схилилася додолу, руки опали безвладно, і, лягши на голий припічок, Матій заснув на годиночку, поки не роздалось по всім Бориславі ранішнє калатання та дзвонення, скликаюче робучий люд до праці.