II

–ука об руку йшли два при¤тел≥ Ѕориславським трактом до √ерманового помешканн¤. √оворив б≥льше Ћеон.

¬≥н був чолов≥к дуже вразливий ≥ живо переймавс¤ вс¤кою думкою. Ќевтомимо розточував в≥н перед √ерманом щораз нов≥ картини њх будущоњ велич≥ й сили. ¬се з його уст ≥шло мов медом посолоджене, вс≥ трудност≥ так ≥ щезали, мов сн≥г в≥д сонц¤. ѕрактичний ≥ холодний √ерман зразу не дуже подававс¤ на т≥ золот≥ гори, але чим дал≥, тим б≥льше Ћеон пот¤гав ≥ його за собою, ≥ в його недов≥рлив≥й голов≥ зв≥льна зачало також ворушитись питанн¤: Ђј що ж, х≥ба ж се не може бути?..ї « своњм сином √отл≥бом в≥н здавна мав т≥лько гризоти та клопот≥в, що нав≥ть н≥коли не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати так≥ високолетн≥ плани. ќт ≥ недавно купець, у котрого √отл≥б в≥д двох л≥т був на практиц≥, писав до нього, вже, може, сотий раз, що √отл≥б зле справуЇтьс¤, д≥ла не пильнуЇ, грош≥, прислан≥ з дому, розкидаЇ, мов безумний, над другими суб'Їктами збиткуЇтьс¤ ≥ бог зна ¤ких дурниць не виробл¤Ї. "3 жалем признатис¤ мушу,Ч писав дал≥ купець,Ч що його двол≥тн≥й побит в моњм заклад≥ не прин≥с дл¤ нього майже н≥¤коњ корист≥. …ого знанн¤ в купецтв≥ тепер таке саме, ¤к було й спочатку...ї ¬се те мимовол≥ насувалось √ерманов≥ на думку тепер, коли Ћеон такими заманчивими красками малював йому будучн≥сть њх Ђдом≥вї за сполученн¤м √отл≥ба з ‘анн≥.

Ђўе доки ¤ жию,Ч думав √ермап,Ч то, може, воно буде ¤кось ≥ти, але в≥дтак?ї ўоб √отл≥б зм≥нивс¤, поправивс¤, на те треба х≥ба ¤кого чуда, котрого √ерман не над≥¤вс¤.

јле все-таки в≥н слухав Ћеоновоњ бес≥ди, зв≥льна п≥ддававс¤ њњ чаруючому впливов≥, немов на легк≥м човн≥ пускавс¤ на тихе, лаг≥дно хвилююче, веч≥рн≥м блиском озолочене море, ≥ йому робилос¤ ¤кось так легко, любо, немов ≥ справд≥ вже сповнюютьс¤ його найсм≥л≥ш≥ над≥њ.

Ђј що ж, х≥ба ж се не може бути?ї Ч думалось йому, ≥ на нього находила ¤кась певн≥сть, немов усе те не т≥льки може бути, але й справд≥ буде, мусить бути.

«а той час оба при¤тел≥ в≥д ринку з≥йшли вже дол≥в, на м≥сток, в≥дки улиц¤ почала знов п≥д≥йматис¤ догори, пом≥ж двома р¤дами високих ¤сен≥в, поки не урвалас¤ наверху, де блискучий позолочений хрест меркот≥в до сонц¤. “ут же, за мостом, направо починавс¤ обширний сад, обмурований високим муром. ƒал≥ мур к≥нчивс¤, зам≥сть нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаноњ глини. «а тими штахетами був уже не сад, але огородець цв≥товий, досить запущений, окружаючий старосв≥тський, безповерхий, а зато широко розложений д≥м п≥д іонтами. ¬≥д улиц≥ вела до нього широка в'њздова брама ≥ поб≥ч невеличка хв≥рточка дл¤ п≥шоход≥в. “о була √ерманова осел¤. “ут в≥н жив в≥д к≥лькох л≥т, хоть мав ще к≥лька дом≥в по ≥нших част¤х м≥ста ≥ три камениц≥ в ринку. ¬с≥ т≥ будинки в≥н випускав у наЇм, а сам не мав охоти рушатись ≥з сього старосв≥тського виг≥дного гн≥зда. ƒ≥м сей разом з великим садом, огородом, подв≥р'¤м, стайн¤ми ≥ вс¤кими знадобами в≥н закупив в≥д вдови по одн≥м польськ≥м пану з великого роду. ѕан той давн≥ше мав велик≥ маЇтки, к≥лька с≥л околишн≥х. јле найб≥льша часть того маЇтку п≥шла на п≥дпиранн¤ нещасливоњ революц≥њ в 1831 p.; що лишилос¤ оп≥сл¤, було потрачене в довгол≥тн≥х процесах за ¤кесь насл≥дство, так що по скасованню панщини давн≥й д≥дич очутивс¤ немов на леду ≥ не м≥г назвати своњм н≥чого, кр≥м сього одного дому з садом та парою коней. “ут в≥н ≥ дожив свого в≥ку в затишшю, а по його смерт≥ ж≥нка спродала й сей посл≥дн≥й шматок давньоњ велич≥ ≥ забралас¤ з тих стор≥н. «ам≥сть старого польського д≥дича настав новий пан в тих мурах Ч √ерман. ¬≥н тод≥ ≥но що почав поростати в п≥р'¤; закуп того дому був перший крок до його п≥зн≥шого багатства; може, дл¤ того в≥н ≥ звикс¤ так ≥з тим старим житлом.

¬проч≥м, √ермана мало займало внутр≥шнЇ уладженн¤ дому,Ч тим менше займав його сад, в котр≥м давн≥й властивець просиджував, бувало, ц≥ле л≥то ≥ в котр≥м, ¤к говорили в сус≥дств≥, ≥ тепер ще не раз м≥с¤чноњ ноч≥ можна було нид≥ти його високу стать з довгими вусами ≥ б≥лим ¤к молоко волосс¤м, брод¤чу в густ≥й висок≥й трав≥,Ч можна було вид≥ти, ¤к в≥н огл¤даЇ кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламуЇ руки або з≥тхаЇ важко. √ерман хоть ≥ чув т≥ слухи, см≥¤вс¤ з них, але до саду все-таки його не т¤гло. ¬≥н вдовол¤вс¤ тим, що кождоњ весни почислив дерева ≥ в≥дтак випускав сад в оренду сад≥вников≥, сам же до нього мало коли й загл¤дав.

≤ в сам≥м дом≥ √ерман мало ¤к≥ поробив зм≥ни. —таросв≥тськ≥ мебл≥ оббито новим репсом, зам≥сть старопольських великих печей помуровано нов≥, кахлев≥, м≥ж в≥кнами пов≥шано велик≥ дзеркала, та й год≥. Ќа ст≥нах, поб≥ч де¤ких нових штих≥в, вис≥ли почорн≥л≥ в≥д старост≥ портрети давн≥х польських магнат≥в, з густими бровами, гр≥зними вусами ≥ оголеними лобами. ƒивно вигл¤дала тота сум≥ш старосв≥ччини з невм≥лими ≥ немов случайними пробами новини, але √ермана се мало обходило, в≥н ≥ так зайн¤тий був ≥ншими, важн≥шими д≥лами, його завданн¤ було Ч громадити, а не уживати, ≥ в≥н громадив, збирав, множив, докладав з ¤кимось гар¤чковим посп≥хом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанн¤м.

Ч ќт ≥ моЇ гн≥здо,Ч сказав √ерман, отвор¤ючи хв≥ртку ≥ впускаючи Ћеона наперед. Ћеон перший раз нин≥ вступив в його пороги.

Ч јх, ¤к тут виг≥дно, ¤к тут прост≥рно! Ч скрикував хвил¤ в≥д хвил≥ з чемною пересадою Ћеон, обзираючись по подв≥р'ю. ѕодв≥р'¤ було виложене плитами. Ќасередин≥ була кирниц¤ п≥д дашком, з великим колесом на два в≥дра. ƒал≥ збоку видно було стайню, а поб≥ч нењ вх≥д до саду.

Ч ѕрост≥ рно то прост≥рно,Ч в≥дказав √ерман,Ч але, правду кажучи, троха мов пусто. ¬идите, чолов≥к уже в таких л≥тах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачити с¤ серед ц≥лоњ купи маленьких, веселеньких...

Ч ќ так, так,Ч перервав Ћеон,Ч се ≥менно й мен≥ зараз прийшло на думку. —правд≥, що тут жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!..

Ч ј тепер що? Ч говорив дал≥ √ерман. Ч —ин наш у Ћьвов≥... Ќу, треба, щоби молодий чолов≥к замолоду чогось навчивс¤...

Ч ѕевно, певно! Ч ј ми з ж≥нкою, двоЇ нас, а ще вона хоровита... признайте, що часом чолов≥ков≥ прикро робитьс¤.

¬они вв≥йшли до покоњв.

Ч ѕравда? Ч казав √ерман. Ч “ихо, ¤к в могил≥...

—луг не держимо много: в≥зник, кухарка та й покоњвка, б≥льше нам не треба. ≤ так ц≥лий день. ћене звичайно й так р≥дко коли дома видають, все д≥ла.

Ч ќй так, так,Ч сказав Ћеон,Ч важке наше житт¤.

√овор¤ть: що хибуЇ кап≥тал≥стов≥,Ч нероба, жиЇ соб≥ та грош≥ згортуЇ. ј тут би вони погл¤нули, пожили к≥лька день нашим житт¤м, то, певно би, в≥дкинулис¤ й тих кап≥тал≥в, ≥ того житт¤.

Ч ќ, певно, ручу вам! Ч потвердив √ерман, хоть у т≥й хвил≥ й мигнула йому по голов≥ збиточна думка, що прец≥нь при вс≥й т≥й т¤жкост≥, при вс≥х недогодах житт¤ ¤кось н≥ один кап≥тал≥ст не кинув ще добров≥льно свого маЇтку ан≥ не пом≥н¤вс¤ ним за палицю й торби жебрацьк≥.

√ерман перейшов ≥з своњм гостем уже три покоњ. ¬сюди було тихо ≥ пусто. ¬≥н шукав своЇњ ж≥нки, але не м≥г њњ догл¤нути. ѕерейшли до четвертого покою, обширного, ¤к маштарн¤. √ерман озирнувс¤, ≥ тут не було н≥кого.

Ч ўо за диво, де вона под≥лас¤? Ч сказав п≥вголосом √ерман, коли вт≥м ≥з сус≥днього покою, спальн≥ його ж≥нки, почулось йому щось, немов голосне хлипанн¤.

Ч ј се що? Ч сказав в≥н, прислухаючись.

Ч „и не плаче хтось? Ч сказав, ≥ соб≥ ж наслухаючи, Ћеон.

Ч Ѕудьте ласкав≥, коханий сус≥до, с¤дьте тут, спочиньте хвильку, ось, прошу, перегл¤ньте альбум моњх знакомих, може, побачите й соб≥ знаком! лиц¤... ≤ перепрошаю вас, що вийду на хвильку, погл¤ну, що се такого...

Ч јле ж прошу, прошу,Ч в≥дказав Ћеон, с≥даючи на кр≥сл≥ коло круглого стола.

¬≥н уз¤в альбум до рук, але не мав охоти перегл¤дати його. ’вилю сид≥в без руху ≥ думки. –оз≥гравша хвил¤ його фантаз≥њ нараз ≥зс¤кла, втихла п≥д впливом сењ тиш≥, сього немов могильного холоду, ¤кий панував в т≥м дом≥. ¬≥н сам не знав, чому с¤ тиша йому не подобалась.

Ч “ьфу до чорта, ¤кась мов розб≥йницька корчма, аж чолов≥ков≥ моторошно!.. «даЇтьс¤, що от-от хтось випаде з-за дверей ≥ вхопить тебе за горло. ј ще й т≥ образи, так≥ глуп≥ морди! “ьфу, ¤ би того й на хвилю не стерп≥в. ј йому що, жиЇ соб≥, ¤к миш в ходац≥, та й не дбаЇ н≥ про що!..

¬≥н почав прислухатись, що д≥Їтьс¤ в сус≥дн≥м покою, де п≥шов √ерман, але не чув зразу н≥чого б≥льше, ¤к все те ж саме хлипанн¤.

Ч ƒобрий знак на початок...Ч воркот≥в в≥н дал≥.Ч ¬ходжу сюди з такими над≥¤ми, а тут ¤кась мара чи конаЇ, чи що... “о, певно, вона сама. „ув ¤, що гадра посл≥дн¤... “а що д≥¤ти, дл¤ ≥нтересу треба в'¤затис¤ й з такими! «нов слухаЇ. √ом≥н. —е √ерман говорить щось, але що Ч ¤е чути. Ўелест ¤кийсь. ћовчанка. «нов гом≥н ≥ хлипанн¤. Ќараз луск, мов удар чимось твердим о п≥длогу, ≥ проразливий ж≥ночий крик: Ч –озб≥йнику!  ровоп≥йце! ѕроч мен≥ з очей! ѕроч, най тебе не виджу на своњ оч≥! Ћеон аж п≥двергс¤ на кр≥сл≥. ўо се такого? ¬≥н почав слухати дал≥, але тепер уже за писком та стукотом не м≥г роз≥брати сл≥в. ћ≥ркував т≥льки, що ¤к≥сь страшн≥ прокл¤тт¤, наруга ≥ обвини градом лет¤ть на √ерманову голову, але за що, про що, того не знав.

Ќе знав сього ≥ √ерман≤ ”в≥йшовши до ж≥нчиноњ спальн≥, побачив, ¤к вона, розкидана ≥ розхристана, лежала на соф≥ з видом конаючоњ ≥ хлипала. « њњ очей текли сльози ≥ промочили вже широкий кружок на обою софи. √ерман зчудувавс¤ ≥ не знав, що думати на такий вид. ∆≥нка, бачилось, не заприм≥тила його входу, не рушалась, т≥льки груди њњ то п≥дносилис¤, то опадали поривисто, мов у велик≥й натуз≥. √ерман бо¤вс¤ п≥дступити до нењ, знаючи њњ крут≥ норови, але дал≥ з≥бравс¤ на в≥двагу.

Ч –ифко, –ифко! Ч сказав в≥н стиха, зближаючись до нењ.

Ч „ого хочеш? Ч спитала вона, бистро повертаючи головою.

Ч ўо тоб≥ сталос¤? „ого плачеш? Ч „ого хочеш? Ч повторила вона з притиском.Ч ’то тут з тобою прийшов? Ч “а н≥хто не прийшов. јди, н≥кого нема.

Ч Ќе бреши! я чула, що вас два. ’то то такий? Ч Ћеон √аммершл¤г.

Ч ј в≥н за чим? Ч “аж знаЇш, у нього нин≥ закладини були, просив мене...

Ч јле за чим його сюди принесло? Ч —лухай, –ифко,Ч почав √ерман, вид¤чи, що вона немов утихомирилась троха.Ч Ћеон Ч багатий чолов≥к, добрий чолов≥к, голова неаби¤ка...

Ч „и кажеш ти раз, чого в≥н тут прийшов, чи н≥? Ч перебила його –ифка, стискаючи кулаки.

Ч јдже чуЇш, що кажу. “≥льки послухай, Ћеон, кажу, багатий чолов≥к, ј ж≥нки у нього нема, т≥льки одна донька. „уЇш, –ифко, ти знаЇш його доньку ‘анн≥? ѕравда, що д≥вчина н≥чого? Ч Ќу? Ч «наЇш, що каже Ћеон? Ђ—ус≥до,Ч каже,Ч у мене одна донька, а у вас один син...ї √ерман не ск≥нчив. Ќа згадку про сина –ифка посин≥ла, задрожала вс¤, а в≥дтак, шпурнувши наб≥к ст≥льчик з-п≥д н≥г, випр¤милас¤ ≥ крикнула: Ч –озб≥йнику!  ровоп≥йце! ѕроч в≥д мене! ѕроч з-перед моњх очей!..

√ерман остовп≥в. ¬≥н не знав, що се сталос¤ з –ифкою, ≥ лепот≥в лишень раз за разом: Ч јле ж, –ифко, що з тобою сталос¤? ѕослухай!..

Ч ѕроч мен≥ з очей, потворо! Ч верещала –ифка.Ч ўоби тебе бог т¤жко побив та покарав! ўоби земл¤ п≥д тобою розступилас¤! ≤ди геть в≥д мене! “и, ти говориш мен≥ про сина! “и мав сина? “и мав коли серце?..

Ч јле ж, –ифко, що з тобою сталос¤? ѕослухай!..

Ч Ќ≥чого мен≥ в≥д тебе слухати, кате! ўоби й бог тебе не вислухав на своњм суд≥! ј х≥ба ти слухав мене, ¤к ¤ говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити прокл¤тою практикою... ј ти н≥, та й н≥! “епер маЇш, маЇш, чого-сь хот≥в! Ч Ќу, що сталос¤, –ифко? я н≥ про що не знаю? Ч Ќе знаЇш? √а, не знав би ти, що нин≥ за день, нелюде ¤кийсь. Ќа, погл¤нь, д≥знайс¤! Ќа! Ч ≤ вона кинула йому лист паперу.

√ерман дрожачими руками вз¤в п≥м'¤те, сл≥зьми промочене письмо, м≥ж тим коли –ифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долон¤ми ≥ т¤жко плакала.

ѕисьмо було з≥ Ћьвова, в≥д купц¤, у котрого практикував √отл≥б. √ерман, муркот¤чи, читав: Ђ¬исокоповажний пане! —ам не знаю, в≥д чого зачати ≥ ¤к розпов≥сти про те, що тут у нас сталос¤. ¬аш син, √отл≥б, уже три дн≥ тому пропав, ≥ вс¤к≥ пошукуванн¤ були дарм≥. ƒоперва нин≥ рано удалось пол≥ц≥њ найти його од≥ж, звиту докупи, в корчах на ѕелчинськ≥й гор≥. …ого ж самого дос≥ ан≥ сл≥ду. ƒогадка була, чи не втопивс¤ в став≥, але дос≥ не мож на було дошукатись т≥ла. ѕрињжджайте ¤кнайшвидше, може, удастьс¤ нам викрити, що з ним сталос¤. ¬проч≥м, коли б дещо викрилос¤, заким ще ви д≥станете се письмо, донесу телеграф≥чнеї.

√ерман зирнув на дату письма: ще передучора! ј телеграми не було,Ч значить, н≥чого! ¬≥н довгу хвилю сто¤в, мов остовп≥лий, сам не знаючи, що з ним д≥Їтьс¤. –ифчин голосний плач знов його протверезив.

Ч ¬идиш, видиш,Ч кричала вона,Ч до чого ти дов≥в свою дитину! ¬топивс¤ м≥й синочок, втопивс¤ м≥й √отл≥б!.. ≤ чому тебе зам≥сть нього не залл¤ла тво¤ прокл¤та кип'¤чка в ¤к≥й-де бориславськ≥й безодн≥!..

Ч Ѕоже м≥й,Ч сказав √ерман,Ч ж≥нко, май же розум, х≥ба ж ¤ тому винен? Ч Ќе ти винен? ј хто ж такий? ћоже, ¤! ≤ди, людоњде, не говори н≥чого, не ст≥й, њдь до Ћьвова, може, ще де¤к можна буде його вир¤тувати або хоть т≥ло в≥днайти!.. Ѕоже, боже, за що ти мене таким чолов≥ком покарав, що свою власну дитину в гр≥б вв≥гнав! “а й коби ще тих д≥тей у нього многоњ ј то одно-одн≥сеньке було, та й того нема!.. ќй-ой-ой, голово мо¤, розпукнис¤!..

Ч “а цить же, –ифко, чень ще не так зле, ¤к написано. „уЇш, що одну т≥льки од≥ж найшли! ј од≥ж що? ќд≥ж м≥г скинути...

Ч ј скинув би ти з себе шк≥ру твою погану!.. “и ще мен≥ договорюЇш, дор≥зуЇш мене, нелюде!.. ќ, ¤ знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина десь там у вод≥ риби њд¤ть! “об≥ що! јле ¤! ћоЇ серце краЇтьс¤, моЇ серце чуЇ, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..

√ерман бачив, що з ж≥нкою н≥що говорити, бо й так до ладу з нею не договоришс¤. ¬≥н кинувс¤ чнмборше наказати в≥зников≥, щоб збиравс¤ в дорогу, запр¤гав кон≥.

“од≥ до ƒрогобича не було ще зал≥зниц≥. ’от¤чи њхати до Ћьвова, треба було возом њхати до —три¤, бо аж в≥дтам ≥шла зал≥зниц¤ до Ћьвова.

ѕроход¤чи через великий пок≥й, √ерман зирнув наб≥к ≥ побачив Ћеона, котрий усе ще сид≥в на кр≥сл≥, мов на терню, чув розмову, перервану наглими вибухами плачу або хлипанн¤, але все ще не знав, що таке сталос¤ з його Ђсус≥дамиї ≥ що воно значитьс¤. √ерман аж тепер пригадав соб≥ Ћеона, про котрого за криком ж≥нки та власним нещаст¤м зовс≥м був позабув.

Ч ј, коханий сус≥до,Ч сказав в≥н, зближаючись до Ћеона,Ч даруйте, але нещаст¤...

ХЧ Ѕоже, що о вами сталос¤? Ч скрикнув Ћеон. Ч ¬и бл≥д≥ ¤к полотно, дрожите, ваша ж≥нка плаче, що се таке? Ч ≈х, ≥ не питайте,Ч сказав стиха √ерман,Ч нещаст¤, мов гр≥м з ¤сного неба, спало на наш д≥м, ≥ то так неспод≥вано, що ¤ ще й дос≥ не знаю, чи то все мен≥ снитьс¤, чи д≥йсна правда.

Ч јле каж≥ть же, боже м≥й,Ч ≥ нема н≥¤коњ ради?..

Ч яка на те рада! ’то воскресить мертвого!.. ѕропало, пропало моЇ щаст¤, мо¤ над≥¤! Ч ћертвого? Ч ќ так≥ ћ≥й син, м≥й √отл≥б, не жиЇ вже! Ч √отл≥б! ўо ви кажете? „и се може бути? Ч ѕише з≥ Ћьвова його принципал, що пропав десь.

 ≥лька дн≥в не можна було в≥дшукати й найменшого сл≥ду, аж вк≥нц≥ пол≥ц≥¤ найшла його од≥ж в корчах на ѕелчинськ≥й гор≥.

Ч ј т≥ло? Ч Ќ≥, т≥ла не найдено.

Ч јх, то, може, ще в≥н жис! Ч “¤жко, коханий сус≥до! я й сам так думав зразу.

јле дал≥, розваживши його характер ≥ все... все... ¤ стратив над≥ю! Ќ≥, не бачити вже мен≥ його, не бачити!..

јж тепер, коли √ерман улегшив своЇ серце тим опов≥данн¤м, з його очей потекли сльози. ¬≥н хоть ≥ знав, що син його був зопсутий ≥ нап≥вбезумний, все-таки знав також, що се його Їдиний син, насл≥дник його маЇтку. ј ще саме нин≥шнього дн¤ Ћеон вколисав був його серце такими солодкими над≥¤ми. ¬≥н починав уже думати, що хоть ≥ сам √отл≥б не поправитьс¤, то, може, гарна, розумна ж≥нка, ‘анн≥, зум≥Ї бодай здержувати його примхи.

взвичањти його повол≥ до спок≥йного, розумного житт¤.

ј тепер нараз усе пирсло, мов булька на вод≥. ѕосл≥дн≥ ниточки любов≥ в≥тц≥вськоњ ≥ сильн≥ нит≥ самолюбства в його серц≥ забол≥ли нараз Ч ≥ в≥н заплакав.

Ћеон кинувс¤ пот≥шати його.

Ч јх, коханий сус≥до, не плачте! Ч говорив в≥н.Ч я знаю напевно, що ваш √отл≥б живий, що ще будете мати з нього пот≥ху. Ћиш не дайтес¤ п≥дточувати туз≥.

“вердост≥, в≥дваги! Ќам, люд¤м сильним, кап≥тал≥стам, сто¤чим наперед≥ свого часу, треба все бути твердими ≥ незрушимими! √ерман хитав головою на тоту бес≥ду.

Ч ўо мен≥ з того? Ч в≥дказав в≥н сумно,Ч ѕощо мен≥ тепер сили кап≥талу, коли нема кому ним користуватис¤. ј ¤ Ч застарий уже!..

Ч Ќ≥, не тратьте над≥њ, не тратьте над≥њ! Ч вговорював Ћеон.Ч Ћиш швидко њдьте до Ћьвова,Ч ¤ вам ручу, що вам удастьс¤ його в≥дшукати.

Ч ќ, коб то бог дав, коб то бог дав! Ч скрикнув √ерман.Ч ѕравда ваша, поњду, мушу в≥днайти його, живого чи вмерлого! Ч Ќ≥, не вмерлого, а живого,Ч п≥дхопив Ћеон.Ч ≤ вже не лишайте його там, у того ¤когось купц¤, а привоз≥ть сюда, вс≥м нам на вт≥ху, на рад≥сть! “ак, коханий сус≥до, так!..

¬ т≥й хвил≥ створилис¤ двер≥ зо спальн≥ ≥ до покою вв≥йшла –ифка, ще заплакана ≥ вс¤ червона, мов грань.

њњ товсте, широке лице спалахнуло гн≥вом, коли побачила Ћеона. ≤ Ћеон соб≥ ж почувс¤ ¤кось не в своњй тар≥лц≥, коли побачив √ерманиху, високу, товсту ≥ гр≥зну, ¤к жива кара божа. јле, криючи своЇ зам≥шанн¤, в≥н в пересадн≥й чемност≥ п≥дб≥г до нењ, вклонивс¤, прот¤гнув лице дл¤ вираженн¤ смутку ≥ вже створив уста, щоб заговорити, коли √ерманиха, зг≥рдно огл¤нувши його в≥д ст≥п до голови, коротко, але голосно спитала: Ч ј ти чого тут хочеш, заволоко? Ћеон став н≥ в дв≥ н≥ в три на таке прив≥танн¤. ƒал≥ на лиц≥ його по¤вилас¤ холодна, силувана усм≥шка, ≥, ще раз клан¤ючись, в≥н зачав: Ч —правд≥, ласкава пан≥, дуже мен≥ жаль, що ¤ в таку невластиву пору...

Ч јле ¤ питаю, чого тут потребуЇш? Ч крикнула –ифка ≥ гл¤нула на нього з таким гн≥вом ≥ погордою, що Ћеонов≥ аж страшно зробилос¤, ≥ в≥н мимовол≥ мотнувс¤ взад.

Ч јле ж перепрошаю,Ч сказав в≥н, ще не трат¤чи в≥дваги,Ч ми тут от з вашим мужем, а моњм дорогим товаришем, укладали плани,Ч ах, ¤к≥ хорош≥ плани,Ч про нашу будущнну, ≥ ¤ в≥рю твердо, що бог нам допоможе д≥ждати ще њх справдженн¤! Ч ¬ам? Ѕог допоможе? Ћюдоњди ¤к≥сь, дводушники!Ч воркот≥ла –ифка, а дал≥, немов б≥снувата, п≥доймила затиснут≥ кулаки вгору ≥ кинулась на перепудженого Ћеона.

Ч Ќе п≥деш ти мен≥ з дому, душогубе! Ч кричала вода.Ч “и ще см≥Їш роздирати моЇ серце, говорити мен≥ своњ дурниц≥, коли м≥й син через вас ≥ ваш≥ прокл¤т≥ грош≥ зо св≥та пропав!.. ѕроч мен≥ з хати! ѕроч! ј ¤к ще раз поважишс¤ тут показатис¤, то тоб≥ видеру т≥ безвстидн≥, гадюч≥ оч≥! –озум≥Їш?..

Ћеон збл≥д, скуливс¤ п≥д градом тих сл≥в ≥, не звод¤чи очей з гр≥зноњ про¤ви, взадгузь ступав ≥д двер¤м.

Ч јле ж, ж≥нко, –ифко,Ч вм≥шавс¤ √ерман,Ч що тоб≥ сталос¤? «а що ображаЇш нашого доброго сус≥да? ј чень воно ще все не так, чень наш √отл≥б жиЇ, ≥ все те, про що ми говорили, може сповнитис¤? √ерман над≥¤вс¤ тим пот≥шити –ифку; показалось, що т≥льки дужче розлютив њњ на б≥дного Ћеона.

Ч ј хоть би й так було,Ч крикнула вона,Ч то ¤ волю дес¤ть раз побачити його мертвим, н≥ж бачити отсього поганина своњм сватом! Ќ≥, н≥коли, доки ¤ жию, н≥коли того не буде! ќба мужчини стали хвилею мов задерев≥л≥, не знаючи, що сталос¤ –ифц≥ ≥ в≥дки вз¤лась у нењ така встекла зл≥сть на Ћеона. ј коли –ифка не переставала кричати, кидатис¤ ≥ прогонювати Ћеона з свого дому, той, скулившис¤ ≥ натиснувши цил≥ндер на голову, вилет≥в з негостинних покоњв на подв≥р'¤, на вулицю ≥, не оббираючись, дрожачи весь з неспод≥ваного зрушенн¤, п≥шов до м≥ста.

Ч Ѕоже, тота ж≥нка справд≥ здур≥ла! Ч воркот≥в в≥н.

≤ вона мала бути свекрухою моЇњ ‘анн≥? “аже вона, гадина сороката, зањла б њњ за один день! ўаст¤ моЇ, що так сталос¤, що того... њх сина десь вирвало! “ьфу, не хочу мати з ними н≥¤кого д≥ла!..

“ак Ћеон воркот≥в ≥ спльовував дорогою. …ому аж тепер стало розумно, чому проч≥ багач≥ уникають √ермана, нерадо бувають в його дом≥ ≥, кр≥м торгових та грошових, не мають з ним н≥¤ких зносин. јле все-таки прикро було Ћеонов≥, що так сталос¤; жаль йому було тих блискучих над≥й ≥ план≥в, котрими недавно й сам упивавс¤.

“а т≥льки ж голова його пл≥дна була на так≥ плани, а коли розпавс¤ один, в≥н недовго жалував за ним, але швидко хапавс¤ другого. ≤ тепер в≥н живо покинув недавн≥ мр≥њ ≥ старавс¤ вжитис¤ в тоту думку, що Ђпрацюватиї йому надал≥ не у сп≥лц≥ з √ерманом, але самому, без √ермана або й против √ермана. Ђѕротив! ј! Ч думав в≥н.Ч ƒо того, певно, незадовго всилуЇ мене й сам √ерман, буде тепер старатис¤ ще б≥льше шкодити мен≥ї.

Ћеон ≥ сам не знав, дл¤ чого се видалось йому конечним, щоб √ерман тепер мусив ворогувати з ним. ¬≥н ≥ сам перед собою не був би одверто признавс¤ до того, що перекидаЇ на √ермана свою думку, що в серц≥ його закипаЇ ¤кась дика непри¤знь до √ермана за образу, д≥ знану в його дом≥, за обаленн¤ його блискучих план≥в.

Ћеон ≥ сам соб≥ не признававс¤, що се в≥н ≥менно рад би був тепер шкодити √ерманов≥, показати йому свою силу, Ђнавчити його розумуї. ¬≥н не входив у причини, але вдумувавс¤ т≥льки в саму боротьбу, старавс¤ наперед представити соб≥ њњ тис¤чн≥ случайност≥, п≥дходи, невдач≥, щоб завчасу против них забезпечитис¤, щоб √ерманов≥ впоперек дороги навести ¤к можна б≥льше завад ≥ некорисних обставин. ≤ в м≥ру того, ¤к х≥д його стававс¤ пов≥льн≥ший, в≥н чимраз глибше затоплювавс¤ в своњ думки, чимраз т¤жч≥ невдач≥ ≥ страти наводив на √ермана, упокорював того товстенького, спок≥йного, мов муром обведеного, багача, наводив на нього тривогу, аж вк≥нц≥ Ч перед самим входом до дому Ч обалив його зовс≥м ≥ враз з його скаженою ж≥нкою вигнав з посл≥днього закутка, з дому на Ѕориславськ≥м тракт≥.

Ч ј, так вам треба! Ч шепнув в≥н, немов радуючись њх розпуц≥,Ч аби ти знала, чар≥внице, ¤к мен≥ видр¤пувати оч≥! ¬ той час, коли Ћеон, затоплений в своњх мр≥¤х, радувавс¤ з ц≥лковитого упадку дому √ольдкремер≥в ≥ забиравс¤ до обраховуванн¤ користей, ¤к≥ спадуть на нього з тоњ великоњ поб≥ди, √ерман сам в карит≥ вихром ≥мчав улиц¤ми ƒрогобича на —трийський тракт. ¬≥н був ≥ще зовс≥м бл≥дий лицем, хвил¤ в≥д хвил≥ почував ¤кийсь холод за спиною ≥ легку дрож в т≥л≥, а в голов≥ його думки мутились ≥ перевертались, мов вода на млинов≥м колес≥.

Ќещаст¤ впало на нього так неспод≥вано, та й ще нещаст¤ таке дивне та непросл≥диме, що в≥н вк≥нц≥ пор≥шив Ч не думати н≥чог≥с≥нько ≥ ждати терпеливо, що з того всього вийде. ¬≥н постановив соб≥ пробути к≥лька дн≥в у Ћьвов≥ ≥ ужити вс≥х можливих способ≥в, щоби винайти сина ≥ ви¤снити всю справу, чому ≥ куди в≥н пропав. «а к≥лька дн≥в в≥н мусив њхати до ¬≥дн¤, куди його один торговий при¤тель телеграмою зазвав дл¤ злагодженн¤ важного д≥ла, тикаючого нафтового промислу в Ѕорислав≥.

 оли б, отже, в тих к≥лькох дн¤х не удалось йому у Ћьвов≥ добитис¤ свого, то в≥н р≥шив лишити справу в руках пол≥ц≥њ, а сам таки њхати до ¬≥дн¤. ѕравда, ж≥нка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого,Ч а про њзду до ¬≥дн¤ в нафтових д≥лах вона й чути не хот≥ла,Ч але що ж≥нка розум≥Ї! јбо ж то вона знаЇ, що √ерман хоть буде сам у Ћьвов≥, а √отл≥ба може й не в≥дшукати, а грош≥ ≥ без нього своЇ зробл¤ть, коли ще можна щонебудь зробити. ј в ¬≥дн≥ йому бути конче треба, там д≥ло без нього не п≥де. “аке розумував √ерман, кот¤чись у карит≥ бистро гостинцем до —три¤. ’вил¤ста п≥дг≥рська околиц¤ пересувалась перед ним, не лишаючи в душ≥ його н≥¤кого сл≥ду. ¬≥н ждав нетерпеливо, коли перед ним заб≥л≥ютьс¤ веж≥ —три¤; його нудили безконечн≥ р¤ди бер≥з та р¤бин, посаджен≥ по обох боках гостинц¤; в≥н зв≥льна почав успокоюватис¤, хитатис¤ в≥д одноњ ст≥нки карити до другоњ, а вк≥нц≥, прил¤гши лицем до подушки, заснув.

ѕо вињзд≥ √ермана –ифка кинулас¤ знов на софу, хлипаючи та витираючи сльози, ≥ к≥лько раз≥в кинула очима на нещасне письмо зо Ћьвова, т≥лько раз≥в сльози наново починали плисти з њњ очей. —льози лагодили њњ жаль, розливали вс¤к≥ думки, вона давала уноситись њм, мов тихим хвил¤м, не думаючи, куди вони несуть њњ. ’липаючи та обтираючи сльози, вона забулась зовс≥м, забувала нав≥ть про √отл≥ба, про лист, про своЇ горе ≥ чула т≥льки пливуч≥, холодн≥юч≥ сльози.

ƒе д≥лись т≥ часи, коли –ифка була б≥дною, робучою д≥вчиною? ƒе д≥лась тогочасна –ифка, проворна, працьовита, жартовлива ≥ вдоволена тим, що мала? “≥ часи ≥ тота –ифка згинули безсл≥дно, затерлис¤ нав≥ть в заморочен≥й пам'¤т≥ тепер≥шньоњ –ифки!..

ƒвадц¤ть л≥т минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча д≥вчина, одного хорошого вечора стр≥нулась случайно на вулиц≥ з б≥дним либаком Ч √ерманом √ольдкремером.

¬они розговорилис¤, познакомились. √ерман тод≥ починав непевним ще кроком ≥ти до багатства; в≥н мав зобов'¤занн¤ при л≥верунку до ц≥сарського депо, ≥ вже близько було йому все стратити, бо не стало йому грошей, щоб довершити все, до чого був зобов'¤завс¤. ѕочувши, що –ифка маЇ зложених троха грошей на в≥но, в≥н сквапно оженивс¤ з нею, п≥др¤тував тим в≥ном своЇ д≥ло ≥ добивс¤ великих зиск≥в. ўаст¤ усм≥хнулось йому ≥ в≥дтод≥ вже його не покидало. Ѕагатство плило до його рук, ≥ чим б≥льше нагромаджувалось, тим менпг≥ були страти, тим певн≥ш≥ зиски. √ерман увесь в≥ддавс¤ т≥й погон≥ за багатством; –ифка тепер стала дл¤ нього п'¤тим колесом у воз≥; в≥н р≥дко бував дома, а ¤к коли й завернув, то уникав њњ чим дал≥, то б≥льше. ≤ недармо. –ифка зм≥нилась за т≥ л≥та дуже, ≥ зм≥нилась не на користь соб≥, хоть, певно, без своЇњ вини. ћожна сказати, що √ерманове багатство зањло њњ, п≥дточило њњ моральну ≥стоту. «роду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, д≥ла, котрим би могла зайн¤тис¤. ƒоки жила в б≥дност≥, доти такого д≥ла њй не хибило. ¬она служила у багатих жид≥в, заробл¤ла вс≥л¤ко, щоб продержати себе ≥ свою т≥тку, Їдину сво¤чку, що њй осталась п≥сл¤ холери. –озум≥Їтьс¤, що, звичаЇм убогих жид≥в, вона не одержала н≥¤кого, нав≥ть звичайного, хайдерського образованн¤. “аке житт¤ ≥ прац¤, звичайно одностайна ≥ механ≥чна, розвинули њњ силу, њњ т≥ло, але зовс≥м не ткнули њњ думки. ¬она виросла в кругл≥й нев≥домост≥ ≥ темнот≥ духовн≥й, не мала нав≥ть тоњ природноњ спос≥бност≥ та розтор≥пност≥, ¤ку звичайно стр≥чаЇмо у с≥льських д≥вчат. “≥льки то, що було безпосередньо коло нењ, то могла вона пойн¤ти, тим могла зайн¤тис¤,Ч поза тим н≥чого не розум≥ла. “акою вз¤в њњ √ерман.

Ћюбов≥ м≥ж ними не було. ѕравда, зразу молода, здорова природа обох прит¤гала одно до другого,Ч нерозвит≥ чутт¤ ≥ думки нараз≥ й не бажали н≥чого б≥льше, кр≥м простоњ, т≥лесноњ розкош≥. “а й то ц≥лими дн¤ми вони звичайно не видалис¤,Ч тим приЇмн≥шою була зате стр≥ча вечором, њм уродилас¤ тод≥ донька, котра, однако ж, швидко вмерла,Ч здаЇтьс¤, через неосторожн≥сть самоњ матер≥ вноч≥. “од≥ ще √ольдкремери вважалис¤ за б≥дних: √ерман уган¤вс¤ по ц≥лих дн¤х по м≥ст≥ або по околишн≥х селах, –ифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила ≥ мила,Ч одним словом, жила роб≥тницею, так, ¤к ≥ дос≥. ≤ се була ще найщаслив≥ша пора њњ житт¤ замужем. ѕерша дитина, також здорова ≥ гарна д≥вчинка, дуже њњ т≥шила ≥ також чимало причинювала њй роботи й заход≥в. „им б≥льше –ифка робила та запопадала, тим ставала здоров≥шою ≥ весел≥шою. ѕравда, вона сама не внала, що се ≥менно з прац≥, ≥ частенько жалувалась перед чолов≥ком, що не маЇ н≥коли й хвил≥ в≥ддиху, що тратить здоров'¤, повторюючи б≥льше звичайн≥ бес≥ди других ж≥нок, ан≥ж говор¤чи з власного переконанн¤ ≥ з власноњ потреби.

Ќещаст¤ хот≥ло, щоб т≥ њњ бажанн¤ аж надто швидко сповнилис¤. √ерман розбагат≥в, закупив виг≥дний ≥ обширний д≥м на Ѕориславськ≥м тракт≥, найн¤в прислугу, ¤коњ вимагала –ифка,Ч ≥ њй зразу немов полегшало. ’одила по тих поко¤х, на котр≥ недавно ще несм≥ло погл¤дала з улиц≥, пригл¤далас¤ образам, мебл¤м, дзеркалам та обо¤м, пор¤дкувала в кухн≥, зазирала до сп≥жарн≥, але швидко п≥знала, що все те њњ ходженн¤ ≥ зазиранн¤ було непотр≥бне. √ерман сам видавав слугам усе по рахунку ≥ за найменшу недокладн≥сть грозив прогнанн¤м зо служби,тож при невеличк≥м господарств≥, ¤ке у них велось, не було що бо¤тись окрадуванн¤ через слуги. Ќайн¤тий ку хар розум≥вс¤ на варив≥ далеко л≥пше, н≥ж сама пан≥, а њњ ради та розпор¤дки прин≥мав з чемною насм≥шкою. ѕереставл¤ти мебл≥ ≥ перев≥шувати образи њй швидко навкучилось,Ч ≥ от тепер-то почалась нова, страшна доба њњ житт¤. ¬она дос≥ не знала, що таке нуда,Ч тепер нуда прос¤кла њњ до кост≥. ¬она то волочилас¤ по широких поко¤х, мов закл¤та, то сид≥ла в кухн≥, балакаючи з службою, то лежала ц≥лими годинами на соф≥, то виходила на вулицю 1 вертала швидко додому, не можучи найти соб≥ н≥¤кого зан¤тт¤, н≥¤коњ роботи, н≥чого, що би п≥ддержувало в ¤к≥м-небудь руху њњ нерви ≥ мозок. —лужба супроти нењ була мовчазлива, знаючи њњ дразлив≥сть за леда ¤ке слово. ¬ чужих домах вона бувала р≥дко, та й всюди обходились з нею дуже холодно. ¬проч≥м, вс¤к≥ в≥дв≥дини були дл¤ нењ мукою. —еред нових кружк≥в людей, в котр≥ так напруго ввело њњ багатство мужа, вона чулась зовс≥м чужою, не вм≥ла повернутис¤, не знала, що говорити, не розум≥ла ан≥ њх компл≥мент≥в, ан≥ њдких притик≥в, а своњми грубими дотепами та простими зам≥тками будила т≥льки см≥х. Ўвидко вона похопилась, що вона справд≥ стаЇтьс¤ т≥льки посм≥ховищем тих людей, ≥ перестала зовс≥м бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, кр≥м к≥лькох старших ж≥нок. “а й т≥ незадовго поображувались за њњ дразлив≥сть та нагл≥, непогамован≥ вибухи ≥ перестали бувати. –ифка осталась сама, мучилась ≥ билась, мов зв≥р л≥совий, запертий у кл≥тку, ≥ н≥¤к не розум≥ла, що се њй такого сталос¤, њњ нерозвита думка не могла ан≥ д≥йти до причини того стану, ан≥ найти з нього вих≥д, найти ¤ку-небудь д≥¤льн≥сть, ¤кенебудь зан¤тт¤ дл¤ своЇњ здоровоњ, крепкоњ натури, що, лишена без ус¤кого д≥ла, без ус¤кого жив≥шого ≥нтересу дл¤ житт¤, сама в соб≥ з'њдалась ≥ попел≥ла, вибухала х≥ба надм≥рним, безумним гн≥вом за леда др≥бною причиною.

¬ м≥ру того ¤к –ифка в≥двикала в≥д прац≥, прац¤ ставалась њй чимраз ненависн≥шою ≥ т¤жчою; вона не могла пересилувати себе, щоб прочитати аби одну книжку, хоть перед к≥лькома л≥тами т≥тка навчила була њњ троха читати. Ќуда застелювала все перед њњ очима с≥рою, непринадною опоною, ≥ вона ставалась чимраз самотн≥ша в св≥т≥, опадала чимраз глибше на дно тоњ пропаст≥, ¤ку круг нењ ≥ п≥д нею викопало багатство њњ чолов≥ка ≥ котроњ ан≥ вона, ан≥ њњ чолов≥к не вм≥ли заповнити н≥ сердечною любов'ю, н≥ розумною духовною працею.

ќт в так≥й-то пор≥ вродивсь –ифц≥ син Ч √отл≥б. Ћ≥кар≥ зразу не об≥цювали йому житт¤. ƒитина була хоровита, раз на раз кричала та плакала, а слуги в кухн≥ пош≥птували соб≥, що се ¤кесь Ђв≥дм≥нч¤ї. јле √отл≥б не вмер, хоть ≥ не стававсь здоров≥шим. «ато матер≥ його хоть на ¤кийсь час св≥т роз'¤снивс¤. ¬она ц≥лими дн¤ми б≥гала, кричала, суетилась коло дитини ≥ почулас¤ нараз здоров≥шою, менше дразливою. Ќуда пропала. ≤ р≥вноб≥жне з тим своњм виздоровленн¤м вона тим сильн≥ше полюбила свого сина, чим той був слабший ≥ докучлив≥ший. Ќед≥спан≥ ноч≥, ненастанна грижа та зах≥д коло нього Ч все це робило њй √отл≥ба дорожчим, мил≥шим. « часом хлопчина трохи н≥би одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духовн≥ спос≥бност≥ будуть далеко не блискуч≥. ¬≥н ледво в друг≥м роц≥ ймивс¤ ходити, а ще в трет≥м роц≥ житт¤ лепот≥в, ¤к шестим≥с¤чна дитина. «ато, на рад≥сть матер≥, почав њсти добре, немов через три перш≥ роки дуже проголодн≥вс¤. ∆ивотик у нього все був повний ≥ надутий, ¤к бубон, а скоро т≥льки троха зголодн≥в, сейчас починав верещати на всю хату. јле чим б≥льше п≥дростав √отл≥б, тим поганш≥ робились його норови. ¬≥н кождому мусив докучити, все псував, що далось зопсувати, ≥ ходив по поко¤х, мов ¤ка помана, визираючи т≥льки, де би м≥г чого причепитис¤. ћати любила його без пам'¤т≥, тр¤слась над ним ≥ у вс≥м волила його волю. њњ нерозвинута голова та довго придавлене чутт¤ не могли вказати њй другоњ дороги дл¤ про¤вленн¤ материнськоњ любов≥; вона н≥коли й не подумала про розумне вихованн¤ дитини, не дбала н≥ про що, кр≥м того, щоб сповнити кожде њњ бажанн¤. —луги бо¤лись малого √отл≥ба ¤к вогню, бо в≥н любив н≥ з сього н≥ з того причепитись ≥ або роздерти одежину, похл¤пати, вдр¤пнути, вкусити, або, коли сього не м≥г зробити, починав кричати щомоц≥, на крик приб≥гала мама, ≥ б≥дна людина малась тод≥ ще г≥рше. —варка ≥ штовханц≥ Ч то була ще найменша кара, а то лучалось, що служницю сейчас виган¤но зо служби. √ерман знов не любив сина вже хоть би тому, що ≥ в т≥ р≥дк≥ дн≥, коли бував дома, через нього не мав н≥коли супокою. ћалий √отл≥б зразу бо¤вс¤ батька, але коли к≥лька раз≥в мати за нього завз¤то ст¤лас¤ з в≥тцем ≥ отець уступив, хлопець своњм дит¤чим нюхом прочув, що й тут йому вол¤, бо мати оборонить, ≥ почав виступати против в≥тц¤ чимраз см≥л≥ше. —е лютило √ермана, але поза¤к ж≥нка у вс≥м потакувала синов≥ ≥ готова була дати соб≥ й око виймити за нього, то в≥н не м≥г на те н≥чого порадити, ≥ се ще п≥дносило його неохоту ≥ до ж≥нки, ≥ до сина. –озлад в родин≥ ще зб≥льшивс¤, коли при йшлось дати √отл≥ба до школи. –озум≥Їтьс¤, що к≥лька дн≥в перед записом –ифка плакала над своњм сином, немов то його поведуть до р≥зниц≥; вона розмовл¤ла з ним, немов прощаючись нав≥ки, розпов≥дала йому, ¤к≥-то там остр≥ люди, т≥ професори, ≥ наперед уже грозила њм, коли котрий поважитьс¤ ткнути њњ золотого синочка; вона наказувала йому, ¤к скоро хто в школ≥ чим-небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувавс¤ њй, а вона вже покаже професорам, ¤к мають з ним обходитис¤.

ќдним словом, √отл≥б, не бувши ще в школ≥, мав до нењ вже таку в≥дразу, немов се ¤кесь пекло, винайдене злими людьми навмисно на то, щоб мучити таких, ¤к в≥н, Ђзолотих синочк≥вї.

«ато √ерман ударивс¤ в другий б≥к. ¬≥н п≥шов до ректора отц≥в васил≥ан≥в, котр≥ в ƒрогобич≥ держали тод≥ одиноку головну школу, ≥ просив його давати поз≥р на √отл≥ба, щоби вчивс¤ ≥ привикав до пор¤дку. ¬≥н розпов≥в, що хлопець розпещений мамою ≥ зопсутий, ≥ просив держати його остро, не щадити грозьб а нав≥ть кари ≥ не зважати на те, що може говорити ≥ робити його ж≥нка. ƒодав нав≥ть, що коли б того було треба, в≥н винайде дл¤ √отл≥ба окрему квартиру поза домом, щоб усунути його з-п≥д шк≥дного впливу матер≥. ќтець ректор немало здивувавс¤ такою бес≥дою √ермана, але швидко й сам побачив, що √ерман говорив правду. √отл≥б не т≥льки зроду був мало спос≥бний до науки, але його початкове домашнЇ вихованн¤ було таке погане, що отц≥-професори, певно, з н≥ким ще не мали т≥лько гризоти, що з ним. ўохвил≥ ученики, товариш≥ √отл≥ба, приб≥гали жалуватис¤ на нього: сьому в≥н роздер книжку, другому п≥дбив око, третьому викинув в≥кном шапку в монастирський город.  оли хто в коритар¤х ≥ в класах робив найб≥льше крику ≥ стуку, то певно √отл≥б.  оли хто п≥д час науки бурчав або стукот≥в п≥д лавкою, то також в≥н.  оли хто в ц≥л≥м клас≥ см≥в сваритис¤ з професором, вийти з години, ще й дверима гримнути, то також в≥н. ѕрофесори зразу не знали, що з ним д≥¤ти; вони день у день жалувалис¤ ректоров≥, ректор писав до в≥тц¤, а отець в≥дписав коротке слово: бийте. ¬≥дтод≥ посипались на √отл≥ба кари та буки, котр≥ хоть про око троха н≥би втишили, скрушили його крут≥ норови, але довели його до скритост≥ ≥ завз¤тоњ злост≥ ≥ так до решти зопсували його моральну ≥стоту. Ћедво в семи чи восьми л≥тах √отл≥б ск≥нчив чотирикласову нормальну школу ≥, прибитий морально, нерозвинений духовно, з безграничною в≥дразою до науки ≥ зл≥стю до людей, а особливо до в≥тц¤, вступив в г≥мназ≥ю. јле тут в≥н в трьох роках не ск≥нчив ще й другого класу, коли поганий ≥ темний случай з в≥тцем перервав назавс≥ди його шк≥льну науку 1.

јле хто знаЇ, чи т≥ л≥та нещасливоњ шк≥льноњ науки не були т¤жч≥ ≥ нещаслив≥ш≥ дл¤ –ифки, н≥ж дл¤ самого √отл≥ба. –аз те, що школа на б≥льшу часть дн¤ розлучувала њњ з сином ≥ через те втручувала њњ наново в бездонну пропасть безд≥йства ≥ нуди. ј пот≥м ≥ те, що в≥чн≥ жал≥ та плач≥ √отл≥ба ще б≥льше лютили ≥ роздразнювали њњ. «разу вона, мов ранена львиц¤, б≥гала день у день до отц≥в васил≥ан≥в, нар≥кала на несправедлив≥сть ≥ неспос≥бн≥сть учител≥в, кричала ≥ кл¤ла, аж поки ректор не наганьбив њњ ≥ не заборонив приходити б≥льше. ¬≥дтак задумала була упертис¤ на т≥м, щоб в≥добрати √отл≥ба в≥д васил≥ан≥в ≥ дати до ¤коњ ≥ншоњ школи, але швидко роздумала, що ≥ншоњ школи в ƒрогобич≥ не було, а давати √отл≥ба до ¤кого другого м≥ста, м≥ж чужих людей,Ч про те вона й мислити не могла в≥д страху. ¬ т≥й безвих≥дн≥й матн≥ вона довгий час билас¤, мов риба в саку, ≥ не раз ц≥лими дн¤ми сид≥ла на соф≥, плачучи та думаючи, що ось, може, десь тепер у школ≥ т¤гнуть њњ сина, с≥пають, покладають на лавку, б'ють,Ч а тод≥ вона голосно проклинала ≥ школу, ≥ науку, ≥ чолов≥ка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку дл¤ сина ≥ дл¤ нењ. “≥ вибухи чутт¤ ставались чим дал≥, тим част≥ш≥ ≥ довели њњ вк≥нц≥ до ненавист≥ против ус≥х людей, до ¤когось ненастанного роздразненн¤, готового в кожд≥й хвил≥ вибухнути дикими прокл¤тт¤ми.

“епер уже –ифка й не подумала йти в товариство або чимнебудь розривати свою нудь; вона, мов закл¤та, волочилас¤ по дом≥, ≥ н≥хто з слуг без крайньоњ потреби не см≥в указатись њй на оч≥. “ой стан д≥йшов до крайност≥, коли √ерман два роки тому нараз в≥дв≥з √отл≥ба до Ћьвова ≥ дав до купц¤. –ифка зразу дур≥ла, рвала на соб≥ волосс¤, б≥гала по поко¤х ≥ кричала за сином Ч п≥зн≥ше успокоњлась троха ≥ довг≥ м≥с¤ц≥ сид≥ла день у день мовчки, мов дикий зв≥р у кл≥тц≥. —амота ≥ пустота круг нењ ≥ в н≥й сам≥й стали ще страшн≥ш≥,Ч нав≥ть чолов≥к бо¤вс¤ приступати до нењ ≥ старавс¤ ц≥лими дн¤ми не бувати дома. ≤ серед усењ тоњ тьми в серц≥ –ифки гор≥в лиш один огонь Ч безумна, сказати б зв≥р¤ча, любов до √отл≥ба. “епер зависна дол¤ наважилась видерти њй ≥ сю посл≥дню опору, затерти в њњ серц≥ ≥ сей посл≥дн≥й знак чолов≥цтва. ”дар ' —лучай той був предметом пов≥ст≥ ЂBoa constrictorї.

трафив –ифку страшенно, ≥ що вона в т≥й хвил≥ не з≥йшла з розуму, се було лиш дл¤ того, що не могла дати в≥ри свому нещастю.

ѕо вињзд≥ √ермана вона так ≥ застила на своњй соф≥.

Ќ≥¤к≥ думки не ворушились в њњ голов≥, т≥льки сльози плили. ¬есь св≥т щез дл¤ нењ, св≥тло померкло, люди вимерли,Ч вона чула т≥льки скимл¤чий, ненастанний б≥ль у серц≥.

Ќараз вона з≥рвалась ≥ задрожала ц≥лим т≥лом. ўо се такого? ўо за шум, за стук, за гов≥р долет≥в до нењ? ¬она заперла в соб≥ дух ≥ прислухалась. √ов≥р при вход≥. √олос служниц≥, котра немов сваритьс¤ з кимось, не пускаЇ до покою. ƒругий голос, р≥зкий ≥ гн≥вний, стук немов поваленого до земл≥ чолов≥ка, тр≥ск дверима, туп≥т крок≥в по поко¤х, ближче, чимраз ближче...

Ч јх, се в≥н, се м≥й син, се м≥й √отл≥б! Ч скрикнула –ифка ≥ кинулась ≥д двер¤м, назустр≥ч.

¬ т≥й хвил≥ створилис¤ двер≥, пхнут≥ сильною рукою, ≥ перед нею став Ч зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вугл¤рчук.

–ифка мимовол≥ скрикнула ≥ пруднулас¤ взад. ¬угл¤рчук гл¤д≥в на нењ гн≥вними, великими очима, в котрих блискала лют≥сть ≥ ненависть.

Ч ј що, п≥знаЇш мене? Ч проговорив в≥н р≥зко, ≥ в т≥й хвил≥ –ифка мов безумна кинулас¤ до нього, почала стискати ≥ ц≥лувати його лице, оч≥, руки, плачучи й см≥ючись.

Ч “ак се таки ти? “о ¤ не помилилас¤! Ѕоже, ти жиЇш, ти здоров, а ¤ вже мало не вмерла! —иночку м≥й!  оханий м≥й, ти живий, живий!..

¬икрикам не було к≥нц¤. –ифка пот¤гла вугл¤рчука на софу ≥ не випускала з обн¤ть, поки в≥н сам не вирвавс¤.

ѕоперед всього, чуючи кроки надход¤чоњ служниц≥, в≥н замкнув двер≥ ≥, обертаючис¤ до матер≥, сказав: Ч Ќакажи т≥й прокл¤т≥й малп≥, най соб≥ йде до чорта, бо њй роз≥б'ю њњ пустий череп, ¤к мен≥ сейчас в≥дси не вступитьс¤! –ифка, послушна синов≥, наказала кр≥зь замкнен≥ двер≥ служниц≥, щоб ≥шла до кухн≥ ≥ не входила, аж њњ закличе, а в≥дтак почала знов обн≥мати ≥ пестити сина, не звод¤чи й на хвилю очей з його надутого, замурзаного лиц¤.

Ч ћ≥й синочку,Ч почала вона,Ч що се з тобою? ўо ти зробив? ≤ вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов с¤ вбога од≥ж була смертельною раною на його т≥л≥.

Ч јга, а ви думали, що ¤ так ≥ до смерт≥ буду терп≥ти того прокл¤того купц¤! Ч крикнув √отл≥б, тупаючи зо злост≥ ногами ≥ вириваючись з обн¤ть матер≥.Ч ¬и гадали, що ¤ не посм≥ю мати свою волю! √а! Ч јле ж, золото моЇ, хто так гадав! Ч скрикнула –ифка.Ч “о х≥ба той нелюд, тв≥й отець, так гадав! Ч ј ти н≥? Ч я? √осподи! —иночку, ¤ би кров≥ своЇњ не жалувала дл¤ тебе.  ≥лько ¤ наговорилас¤ йому...

Ч ј в≥н куди поњхав? Ч перервав њй √отл≥б.

Ч “а до Ћьвова, шукати за тобою.

Ч ј так,Ч сказав √отл≥б з усм≥хом вдоволенн¤,Ч то най же соб≥ шукаЇ! Ч јле ¤к же ти прибув сюди, любчику? Ч як? Ќе видиш? « вугл¤рами, що вертали зо Ћьвова.

Ч Ѕ≥дна мо¤ дитиночко! Ч скрикнула –ифка.Ч “а й ти з ними њхав ц≥лу дорогу! “о ти мусив назнатис¤ б≥ди, господи! јле швидко скинь того паскудство з себе; ¤ кажу принести води, обмийс¤, переберис¤!.. я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд в≥з тебе назад,Ч н≥, н≥куди! —кидай, любчику, тоту нечисть, скидай, ¤ зараз п≥ду найти дл¤ тебе чисте шматт¤. ј ти голоден, правда?.. ѕочекай, ¤ закличу служницю...

≤ вона встала, щоб задзвонити. јле √отл≥б силом≥ць затримав њњ.

Ч ƒай спок≥й, не треба,Ч сказав в≥н коротко.

Ч јле чому ж, синочку? “а чень же так не будеш...

Ч јга, ти гадала,Ч сказав √отл≥б, стаючи перед нею,Ч що ¤ на то т≥льки вирвавс¤ зо Ћьвова в тих лахах, на то т≥льки пл≥вс¤ з вугл¤рами п'¤тнадц¤ть миль, щоби, скоро сюда, знов датис¤ вам в руки, датис¤ заперти в ¤ку там кл≥тку та ще на додаток слухати ваш крик та ваш≥ науки? ќ, не буде того! Ч јле ж, синку,Ч скрикнула, бл≥дн≥ючи ≥ дрожачи з тривоги, –ифка,Ч що ж ти хочеш робити? Ќе б≥йс¤, тут дома ¤ за тебе стою, н≥хто тоб≥ н≥чого не вд≥Ї! Ч Ќе потребую твого сто¤нн¤, ¤ соб≥ сам за себе постою! Ч јле що ж ти будеш д≥¤ти? Ч Ѕуду соб≥ жити, ¤к сам захочу, без вашоњ оп≥ки! Ч √осподи, таже ¤ тоб≥ не бороню й дома жити, ¤к сам хочеш! Ч јга, не борониш! ј най-но лиш де вийду, забавлюс¤, зараз питанн¤, плач≥, чорт знаЇ що!.. Ќе потребую того. ј ще ¤к в≥н прињде,Ч о, то би ¤ виграв! –ифку щось немов за серце стисло на тот≥ слова. ¬она чула, що син не любить њњ, не терпить њњ пестощ≥в, ≥ теЇ почутт¤ навело на нењ страх, немов у т≥й хвил≥ тратила сина другий раз, ≥ вже назавс≥ди. ¬она недвижно сид≥ла на соф≥, не звод¤чи з нього очей, але не могла й слова сказати.

Ч ƒай мен≥ грошей, ¤ соб≥ потрафлю сам жити на стою руку,Ч сказав √отл≥б, не зважаючи на њњ чутт¤.

Ч јле де ж ти п≥деш? Ч “об≥. н≥що до того. я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро прињде, а в≥н би казав мене шандар¤ми привести.

Ч јле ж богом кленус¤, що не скажу! Ч Ќу, то й ¤ тоб≥ не скажу. Ќащо маЇш знати? ƒавай грош≥! –ифка встала ≥ створила бюрко, але грошей у нењ не було н≥коли много. ¬ бюрку найшла т≥льки 50 ринських ≥ подала њх мовчки √отл≥бов≥.

Ч “а що тото! Ч сказав в≥н, обертаючи в руках банкнот.Ч ∆ебраков≥ ¤кому даЇш, чи що? Ч Ѕ≥льше не маю, синочку, подивис¤ сам.

¬≥н зазирнув до бюрка, перерив в н≥м усе а, не найшовши б≥льше грошей, сказав: Ч Ќу, най ≥ так. «а к≥лька день вистарайс¤ б≥льше.

Ч “о прийдеш? Ч спитала мати рад≥сно.

Ч Ѕуду вид≥ти. як його не буде, то прийду, а н≥, то пришлю кого. як покаже в≥д мене знак, то дай йому грош≥ в запечатан≥й пачц≥. јле пам'¤тай соб≥,Ч ≥ тут √отл≥б гр≥зно зн≥с перед нею кулаки,Ч н≥кому про мене не кажи ан≥ слова! Ч Ќ≥кому? Ч Ќ≥кому! ≤ то тоб≥ наказую! јн≥ йому, ан≥ слугам, н≥кому! Ќай н≥хто в ƒрогобич≥ не знаЇ про мене. ’очу, щоби мен≥ н≥хто не докучав. ј ¤к скажеш кому, то пам'¤тай соб≥! Ч јле ж, синочку, тут тебе вид≥ла служниц¤.

Ч “ота малпа? —кажи, що п≥сланець в≥д кого абощо!  ажи, що хочеш, лиш про мене ан≥ слова. ј ¤кби в≥н д≥знавс¤, що ¤ живий ≥ тут приходжу, або ¤кби хто сл≥див мене абощо, то пам'¤тай соб≥, такого вам нароблю лиха, що й не спам'¤таЇтес¤. ’очу жити соб≥ на свою руку, та й год≥! Ч Ѕоже м≥й! Ч скрикнула –ифка, заламуючи руки.Ч ƒоки ж так будеш жити! Ч ƒоки мен≥ схочетьс¤! ≤ з тими словами √отл≥б п≥д≥йшов до в≥кна, створив його, немов хот¤чи погл¤нути в сад, ≥ в одн≥й хвил≥ скочив в≥кном надв≥р. –ифка з≥рвалас¤, скрикнула, п≥дб≥гла до в≥кна, але √отл≥ба вже й сл≥ду не було. “≥льки висок≥ лопухи в сад≥ шевелилис¤, немов щось тихо м≥ж собою шепочучи.

¬ т≥й хвил≥ вб≥гла служниц¤, бл≥да ≥ зал¤кана, до покою об≥ч спальн≥ ≥ почала кричати: Ч ѕан≥, пан≥! –ифка живо от¤милась ≥ створила двер≥.

Ч ѕан≥, що вам такого? ¬и кричали, кликали мене? Ч я? “ебе?  оли? Ч питала –ифка, почервон≥вши, мов грань.

Ч “а тепер. ћен≥ здавалос¤, що пан≥ кричали.

Ч “о в твоњй дурн≥й голов≥ кричало, малпо ¤кась! ћарш до кухн≥! „и ¤ тоб≥ не казала аж тод≥ приходити, коли тебе закличу? Ч јле мен≥ здавалос¤, що мене пан≥ кличуть? Ч несм≥ло закинула служниц¤.

Ч ћарш до кухн≥, коли тоб≥ кажу! Ч крикнула –ифка.Ч ≤ най тоб≥ на другий раз не здаЇтьс¤ н≥чого, розум≥Їш?..