Ѕќ–»—Ћј¬ —ћ≤™“№—я

≤ван ‘ранко.
ѕов≥сть

—онце дос¤гало вже полудн¤. √одинник на ратушев≥й веж≥ вибив швидко ≥ плачливо одинадц¤ту годину. ¬≥д громадки веселих, гарно повбираних пан≥в-обивател≥в дрогобицьких, що проходжувалис¤ по Ђпл¤нтахї коло костела в т≥н≥ цв≥тучих каштан≥в, в≥дд≥ливс¤ пан будовничий ≥, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до роб≥тник≥в, зайн¤тих при новорозпочат≥й будов≥.
Ч Ќу, що ж, майстер!Ч крикнув в≥н, не доход¤. Ч √отов≥ ви вже раз? Ч ¬се готово, прошу пана будовничого.
Ч Ќу, то каж≥ть же вдарити раст! Ч ƒобре, прошу пана! Ч в≥дпов≥в майстер ≥, обертаючис¤ до пом≥чника, що сто¤в поб≥ч нього ≥ док≥нчував обт≥сувати величезну фундаментову брилу попел≥вського п≥щаника, сказав: Ч јну, Ѕенедю, тумане ¤кийсь! Ќе чуЇш, що пан будовничий кажуть раст бити?.. ∆иво! Ѕенедьо —иниц¤ кинув з рук оскарб ≥ посп≥шив сповнити майстр≥в розказ. ѕерескакуючи через розкидане кругом кам≥нн¤, задихавшись ≥ посин≥вши з натуги, в≥н б''.г що було моц≥ в його тонких, мов ск≥пи, ногах ≥д високому парканов≥. Ќа паркан≥ зав≥шена була на двох мотузках дошка, а поб≥ч нењ на таких же мотузках вис≥ли дв≥ дерев''¤н≥ довбеньки, котрими бито о дошку. —е був прилад, котрим давалось знак, коли починати або к≥нчати роботу.
Ѕенедьо, доб≥гши до паркана, хопив довбеньки в об≥ руки ≥ з ус≥Їњ сили загримав ними о дошку.
Ђ алать! калать! калать!ї Ч роздалос¤ рад≥сне, голосне гавканн¤ Ђдерев''¤ноњ сукиї... “ак мул¤ри звали образово сесь прилад. Ђ алать! калать! калать!ї Ч гримот≥в Ѕенедьо без упину, всм≥хаючись до дошки, котру так немилосердно катував. ј вс≥ мул¤ри, зайн¤т≥ кругом на широк≥м плацу: хто тесанн¤м кам≥нн¤ на фундаменти, хто гашенн¤м вапна в двох глибоких, чотиригранних вапн¤рках, ус≥ копат≥льники, що копали ¤ми п≥д п≥двалини, тесл≥, що взад≥, мов жовни, цюкали, обт≥суючи здоровенн≥ ¤лиц≥ та дубове дилинн¤, трач≥, що р≥зали тертиц≥ ручними пилами, цегл¤р≥, що складали в стоси св≥жопривезену цеглу,Ч весь той р≥знородний робучий люд, що снувавс¤, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи, -хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, Ч ус≥ зупинилис¤ ≥ перестали робити, мов величезна стораменна машина, котру одно подавленн¤ крючка нараз спинить в њњ скажен≥м ход≥.
Ђ алать! калать! калать!ї Ч не переставав завз¤то гукати Ѕенедьо, хоть ус≥ вже давно почули гавканн¤ дерев''¤ноњ суки. ћул¤ри, що сто¤ли схилен≥ над кам≥нними брилами та з розмахом ценькали о твердий п≥щаник, аж час в≥д часу ≥скри пирскали з-п≥д оскарба, тепер, покинувши своњ прилади, випростовували криж≥ ≥ роздоймали широко руки, щоби захопити ¤кнайб≥льше воздуху в груди. ƒе¤к≥, котрим виг≥дн≥ше було кл¤ч≥ти або чап≥ти при робот≥, зв≥льна п≥ддвигалис¤ на р≥вн≥ ноги. ¬ вапн¤рках шип≥ло та булькот≥ло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огн≥, а тепер назад вкинено в воду.
“рач≥ так≥й лишили пилу в недор≥зан≥м брус≥;. вона повисла, спершис¤ гор≥шньою ручкою о дилину, а в≥тер хитав нею на боки.  опат≥льники повстромлювали рискал≥ в м''¤ку глину, а сам≥ повискакували наверх з глибоких ров≥в, вибраних п≥д п≥двалини. ћ≥ж тим Ѕенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтр¤синами цегли та глини, з трачинн¤м та сприсками кам≥нн¤ на одеж≥, руках ≥ лиц¤х, почав збиратис¤ на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер ≥ пан будовничий.
Ч ј ¤к, прошу пана, спустимо сей кам≥нь на м≥сце?Ч спитав будовничого майстер, опершис¤ грубою, крепкою рукою на обтесану п≥двалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих дерев''¤них валах, все-таки с¤гала майстров≥ трохи не по по¤с.
Ч як спустимо? Ч повторив прот¤глим голосом будовничий, зирнувши кр≥зь монокль на кам≥нь. Ч Ќу, проста р≥ч, на дрюках.
Ч ј може, воно трохи небезпечно, прошу пана? Ч закинув майстер.
Ч Ќебезпечно? ј то дл¤ кого?..
Ч Ќу, та певно, що не дл¤ камен¤, а дл¤ людей,ЧХ в≥дпов≥в усм≥хаючис¤ майстер.
Ч ≈-е-е! ўо того? Ќебезпечно!.. Ќе б≥йтес¤, н≥що н≥кому не станетьс¤! —пустимо!.. Ч ≤ пан будовничий поважно наморщив чоло та ст¤гнув уста в три складки, немов то в≥н уже наперед силуЇтьс¤ ≥ натужуЇтьс¤, спускаючи кам≥нь на призначене дл¤ нього м≥сце. Ч —пустимо безпечно! Ч повторив ще раз, ≥ то з такого певн≥стю, немов переконавс¤, що його сили вистачить на таке д≥ло. ќднако майстер-недов≥рок похитав головою, але не сказав н≥чого.
“им часом ≥ проч≥ обивател≥, що дос≥ громадками проходжувалис¤ по Ђпл¤нтахї довкола костела, на голос дерев''¤ноњ суки почали зв≥льна ст¤гатис¤ тож ≥д нов≥й будов≥, а поперед вс≥х сам властивець новоњ будови, Ћеон √аммершл¤г, високий ≥ статний жид, з кругло п≥дстриженою бородою, пр¤мим носом ≥ червоними, мов малини, устами. ¬≥н був нин≥ дуже веселий, гов≥ркий ≥ дотепний, сипав жартами ≥ забавл¤в, видимо, ц≥ле товариство, бо вс≥ громадилис¤ ≥ тиснулис¤ круг нього. ƒал≥, в друг≥й громадц≥, прийшов ≥ √ерман √ольдкремер, найповажн≥ший, т. Ї. найбагатший з ус≥х присутн≥х обивател≥в. ¬≥н був б≥льше здержаний, тихий, а нав≥ть троха чогось марки ний, хоч ≥ старавс¤ не показувати того. ƒал≥ йшли ще друг≥ п≥дприЇмц≥, багач≥ дрогобицьк≥ ≥ бориславськ≥, де¤к≥ ур¤дники та один околичний д≥дич, великий при¤тель √аммершл¤га, певно тому, бо весь його маЇток був в √аммершл¤гов≥й кишен≥.
÷≥ле те товариство в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матер≥й, в блискучих чорних цил≥ндрах, в рукавичках, з л≥сками в руках ≥ перстен¤ми на пальц¤х, дивно в≥дбивало в≥д с≥роњ маси роб≥тник≥в, пестр≥ючоњ х≥ба червоною краскою цегли або б≥лою краскою вапна.
“≥льки веселий гам≥р одних ≥ других м≥шавс¤ докупи.
÷≥лий плац на роз≥ улиць ѕанськоњ ≥ «еленоњ ний був людьми, деревом, кам≥нн¤м, цеглою, гонт¤м, купами глини ≥ подобав на велику руњну. “≥льки одна дощана буда, троха понижче в невирубан≥м саду, мала вид живий ≥ принадний. ¬она була прикрашена зеленою ¤линкою в≥д входу, всередин≥ обв≥шена диванами, в н≥й ≥ довкола нењ крутилис¤ прислужники з криком та прокл¤тт¤ми. ѕриготовл¤ли перекуску, котрою √аммершл¤г хот≥в учтити закладини нового дому. ≤ ще один незвичайний г≥сть з великим подивом придивл¤вс¤ ц≥лому тому натовпов≥ людей ≥ предмет≥в. —е була невелика особа, Ч а прец≥нь ус≥ на нењ ззиралис¤ ц≥каво ≥ ¤кось дивно.
Ч “и, Ѕенедю, Ч спитав ¤кийсь замазаний глиною роб≥тник, Ч а то на ¤ку пам''¤тку того щигл¤ сюда вив≥сили? Ч ј, щось-то вже вни з ним гадають робити, Ч в≥дпов≥в Ѕенедьо.
¬с≥ роб≥тники переш≥птувалис¤ м≥ж собою ≥ позирали на щигл¤, що скакав в дрот¤н≥й кл≥тц≥, зав≥шан≥й на друц≥ над самою ¤мою, але н≥хто не знав, нащо в≥н. Ќав≥ть майстер не знав, хоть надавав соб≥ премудрий вид ≥ на запитанн¤ роб≥тник≥в в≥дпов≥дав: Ч ј¤кже, все би-сь хт≥в знати! ѕостар≥Їшс¤, ¤к усе п≥знаЇш! ј щиголь м≥ж тим, от¤мившис¤ з першого перел¤ку при перш≥м наплив≥ ц≥лоњ тоњ товпи народа, скакав соб≥ по щебликах кл≥тки, теребив конопл¤не с≥м''¤ дзьобиком, а часом, ставши на верхн≥й щеблик, тр≥потав червоножовто-басманистимн крильц¤ми ≥ щебетав тонесенько: т≥к≥л≥-тл≥нь! цюрр≥нь-цюрр≥нь! куль-куль-куль!..
3-м≥ж натовпу гомон¤чих людей визначилас¤ нараз голова Ћеона √аммершл¤га, визначивс¤ його голос. ¬≥н вискочив на п≥двалину ≥ обернувс¤ до всього товариства : Ч ћоњ панове, сус≥ди ≥ доброд≥њ! Ч “ихо! тихо! пст! Ч загомон≥ло кругом ≥ утихло.
Ћеон говорив дал≥: Ч ƒуже, дуже вам д¤кую, що ви були так≥ добр≥ почтити мене своњм приходом на нин≥шн≥й, такий важний дл¤ мене обх≥д...
Ч ќ, просимо, просимо! Ч загомон≥ло к≥лька голос≥в, грубих ≥ тонких.
Ч јх, ось ≥ наш≥ дами њдуть! ѕанове, передовс≥м ход≥м дами прив≥тати! Ч ≤ √аммершл¤г щез знов у товп≥, а к≥лька молодших пан≥в п≥шло на улицю, де саме надкотило к≥лька бричок з дамами. ѕанове помогли њм повилазити з бричок ≥ поп≥друч повели на плац, де зроблено дл¤ них м≥сце тут же близ величезноњ кам≥нноњ брили.
ƒами т≥ Ч були то по б≥льш≥й част≥ стар≥ ≥ поган≥ жид≥вки, котр≥ недостачу молодост≥ ≥ красоти старались покрити пишним ≥ виставним багатством. Ўовки, атласи, блискуче кам≥нн¤ ≥ золото так ≥ с¤ло на них. ¬они щохвил≥ осторожно обзирали своњ сукн≥, щоб не спл¤мити дотиком о цеглу, кам≥нн¤ або о не менше брудних роб≥тник≥в.
ќдна т≥льки ‘анн≥, донька √аммершл¤га, визначувалась з-пом≥ж дам ≥менно тим, чого њм не ставало Ч молод≥стю ≥ красотою, ≥ вигл¤дала м≥ж ними, мов розцв≥таюча п≥вон≥¤ м≥ж в≥дцв≥вшими буд¤ками.  руг нењ тож ≥ громадились молодш≥ з товариства, ≥ швидко там з≥йшлас¤ купка, в котр≥й п≥шла оживлена, голосна бес≥да, м≥ж тим коли проч≥ дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших б≥льше-менше пискливих та вивчених жиченн¤х властивцев≥ вс¤кого щаст¤, сталис¤ досить т¤жк≥ на слова ≥ почали розгл¤датис¤ довкола, немов дожидаючи ¤коњсь комед≥њ. “им ожиданн¤м швидко заразилис¤ й друг≥. ¬еселий гом≥н умовк. Ѕачилось, що разом з дамами налет≥в на товариство дух нуди ≥ ¤коњсь силуваноњ здержаност≥, котра н≥кому на н≥ на що не здавалас¤.
≤ √аммершл¤г ¤кось немов збивс¤ з пантелику. ¬≥н мов забув, що перед хвилею почав був говорити бес≥ду, ≥ снувавс¤ то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову про реч≥ посторонн≥, але все те ¤кось не клењлос¤.
Ќараз побачивс¤ супроти √ермана, що сто¤в мовчки, опертий о стос дерева, ≥ озирав ц≥лий плац, немов збиравс¤ його торгувати.
Ч ј що ж вашоњ пан≥ нема, дорогий сус≥до? Ч сказав Ћеон усм≥хаючись.
Ч ƒаруйте, Ч в≥дпов≥в √ерман, Ч вона, певно, щось нездорова.
Ч јх, дуже мен≥ жаль! ј ¤ над≥¤вс¤...
Ч јле що, Ч в≥дказав, задобрюючи, √ерман, Ч х≥ба ж то вона така велика особа! ќб≥йдетьс¤ про ню! Ч Ќ≥, коханий сус≥до! ѕрошу так не казати, що невелика особа... як же так?.. ќт мо¤ ‘анн≥, б≥дна дитина, Ч ¤к вона була б щасливою, ¤кби мала таку мат≥р!..
Ќеправда тих сл≥в аж била з лиц¤ ≥ очей Ћеонов≥, але уста, послушн≥ наказов≥ вол≥, говорили, а розум сил¤в њх докупи, ¤к того вимагав ≥нтерес.
јле ось в≥д Ћану, де на сход≥ видно було височезну поб≥лену божницю, почувс¤ великий крик ≥ гам≥р. ¬с≥ гост≥ ≥ роб≥тники звернули оч≥ в той б≥к. ѕо хвил≥ показалас¤ на улиц≥ мов чорна гогот¤ча хмара Ч се був кагал жид≥вський з рабином всередин≥, котрий мав звершити обр¤д посв¤ченн¤ п≥двалин нового дому.
Ўвидко ц≥лий плац був залитий жидами, котр≥ своњм звичаЇм говорили всум≥ш, голосно ≥ борзо, снували, мов мурашки в розвален≥й купин≥, огл¤дали все ≥ немов таксували все очима, а в≥дтак з≥тхали та похитували головами, немовби разом ≥ дивувалис¤ багатству Ћеона, ≥ жалували, що багатство тото в його, а не в њх руках. Ќемног≥ панкихристи¤ни, що тож були в т≥й куп≥, нараз помовкли ≥ пов≥дсувалис¤ наб≥к, чуючис¤ не в своњй тар≥лц≥. ќколичний д≥дич хмуривс¤ ≥ закусував губи зо злост≥, вид¤чись в т≥м жид≥вськ≥м натовп≥, котрий ан≥ крих≥тки не зважав на нього. ¬≥н, певно, в душ≥ кл¤в сердечно свого Ђщирого при¤тел¤ Ћеонаї, але прец≥нь не вт≥к, а досто¤в до к≥нц¤ обр¤ду, по котр≥м мала наступити перекуска.
«агальний гам≥р на плацу не т≥льки не вгавав, але ще й поб≥льшивс¤. ўиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав перхати по кл≥тц≥ та битис¤ о дротики. –абина, старого, сивого жида з довгою бородою, вели два школьники поп≥д руки ≥ привели аж ≥д сам≥й п≥двалин≥. —тиск зробивс¤ довкола такий, немовби кождий жид хот≥в бути ту ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема м≥сц¤ на т≥лько люду. —еред тиску ≥ крику товпи не чути було й того, що читав рабин над п≥двалиною. ј т≥льки коли школьники час в≥д часу в в≥дпов≥дь на його молитву викрикували Ђумайнї, себто Ђам≥ньї, тод≥ й ус¤ проча товпа повтор¤ла за ними Ђумайнї.
¬дарила дванадц¤та година. Ќа дзв≥ниц≥ коло костела, тут же насупротив новоњ будови, загуд≥в величезний дзв≥н, зв≥щаючи полуднЇ. «а ним зателенькали й ус≥ друг≥ дзвони на дрогобицьких церквах. Ѕачилось, що ц≥лий воздух над ƒрогобичем застогнав ¤кимись плачливими голосами, серед котрих ще плачлив≥ше ≥ сумн≥ше роздавалос¤ те безладне, р≥зноголосе Ђумайнї. –об≥тники, почувши дзвони, позн≥мали шапки ≥ почали хреститис¤, а один школьник, п≥д≥йшовши до Ћеона ≥ вклонившис¤ йому, почав шептати; Ч Ќай бог благословить вас ≥ зачате вами д≥ло. ћи вже ск≥нчили.Ч ј в≥дтак, похил¤ючис¤ ще ближче до Ћеона, сказав тих≥ше: Ч ¬идите, пан б≥г добрий п≥слав вам знак, що все п≥де вам щасливо, що т≥льки загадаЇте.
Ч ƒобрий знак? ј то ¤кий? Ч спитав Ћеон.
Ч ј не чуЇте, що христи¤нськ≥ дзвони сам≥ добров≥льно робл¤ть вам службу ≥ кличуть на вас благословенство христи¤нського бога? “о значить, що христи¤ни все будуть вам добров≥льно служити. Ѕудуть помагати вам ос¤гнути то, що соб≥ загадаЇте. “≥ дзвони Ч то добрий знак дл¤ вас!..
 оли б Ћеон учув був таку бес≥ду про других, в≥н би, певно, був насм≥¤вс¤ з нењ. ¬≥н рад був удавати про око в≥льнодумного чолов≥ка, але в глибин≥ серц¤ так, ¤к ус≥ малорозвит≥ ≥ самолюбн≥ люди, був забобонний. “ож ≥ тепер, знаючи, що н≥хто не чув школьниковоњ бес≥ди, в≥н приймав дуже радо добру ворожбу ≥ вв≥ткнув дес¤тку в надставлений школьник≥в кулак.
Ч —е дл¤ вас ≥ дл¤ школи,Ч шепнув Ћеон,Ч а за добрий знак богу д¤кувати! Ўкольник, урадуваний, став знов на своЇ м≥сце коло рабина ≥ сейчас же почав переш≥птуватис¤ з другим школьником, котрий, очевидно, питав його, к≥лько дав Ћеон.
ј тим часом пан будовничий прийн¤вс¤ вже до свого д≥ла ≥ почав комендирувати роб≥тниками: Ч јну, до дрюк≥в! Ч кричав.Ч Ѕенедьо, тумане в≥с≥мнадц¤тий, де тв≥й дрюк?..
√армидер на плацу ще поб≥льшивс¤. –абина в≥двели наб≥к, жиди розступилис¤, щоб дати м≥сце роб≥тникам, котр≥ мали зрушити з м≥сц¤ величезну п≥двалину ≥ впустити њњ на приналежне м≥сце в викопаний глибокий р≥в.
ƒами ц≥каво тислис¤ наперед ≥ соп≥ли серед натовпу; вони були дуже ц≥кав≥ побачити, ¤к то буде сунутис¤ тота величезна каменюка. “≥льки щиголь цв≥р≥нькав весело в кл≥тц≥ та сонце широким, непригл¤дним лицем всм≥халос¤ згори, з-посеред темно-синього, безхмарного неба.
¬с≥ прикази будовничого сповнено швидко. ѕ≥вперек невеличкоњ дор≥жки, куди треба було просунути кам≥нь, покладено чотири вали, так само загруб≥, ¤к т≥, на котрих в≥н тепер спочивав. “ак≥ ж сам≥ два вали положено п≥вперек ¤ми, в котру треба було кам≥нь спустити. –об≥тники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до руху ≥ зломати його кам≥нну уперт≥сть.
ƒе¤к≥ жартували ≥ см≥¤лис¤, називаючи п≥двалину с≥рою коровою, котру так багато люду оце заган¤Ї до стайн≥.
Ч ј поступис¤, маленька! Ч гейкнув один, поштуркуючи кам≥нь рукою. јле ось роздалас¤ команда будовничого, ≥ все утихло. Ќа ц≥л≥м многолюдн≥м плацу чути було т≥льки сапанн¤ людей та цв≥рк щигл¤ в кл≥тц≥.
Ч јну, рушайте! –аз, два, три! Ч крикнув будовничий.
ƒес¤ть дрюк≥в, мов дес¤ть величезних пальц≥в, п≥дхопило кам≥нь з обох бок≥в, ≥ в≥н зв≥льна покотивс¤ по валах, важко хруст¤чи ними о п≥дсипаний шутер.
Ч √уррањ √ей! ј скобочи-но го, най с¤ рушаЇ! Ч закричали весело роб≥тники.
Ч ƒал≥! Ч кричав серед тих голос≥в будовничий.
–об≥тники знов натужилис¤. «нов захруст≥в шутер, заскрип≥ли вали п≥д т¤гарем, ≥ кам≥нь, мов величезна черепаха, повз ≥зв≥льна наперед. Ќа лиц¤х присутн≥х гостей видн≥лас¤ рад≥сть, дами всм≥халис¤, а Ћеон шептав до котрогось свого Ђсус≥даї: Ч ≤ що то! √овор≥ть, що хочете, все-таки чолов≥к Ч пан природи! Ќема такоњ сили, котроњ б в≥н не перем≥г.
ќсь скала, т¤гар, а й тота рушаЇтьс¤ по його приказу.
Ч ј особливо прошу зауважити,Ч додав Ђсус≥дї,Ч.
що за сила в товариств≥ людей! «лученими силами чуда доконуютьс¤! ’≥ба ж сам-один чолов≥к потрафив би щось под≥бного?..
Ч “ак, так, злученими силами, се велике слово! Ч в≥дпов≥в Ћеон.
Ч √урра враз! јну! Ч кричали рад≥сно роб≥тники.
 ам≥нь уже був над ¤мою, спочивав на двох поперечних л≥гар¤х, котр≥ по обох берегах ¤ми своњми к≥нц¤ми глибоко вгризлис¤ в землю п≥д його вагою. јле тепер д≥ло було найтрудн≥ше Ч спустити кам≥нь в≥дпов≥дно вдолину.
Ч јну, хлопц≥, живо до дрюк≥в! Ч комендирував буровничий.
–об≥тники розскочилис¤ в один миг на оба боки рова ≥ п≥дсадили п''¤ть пар п≥дойм п≥д кам≥нь.
Ч ѕоп≥д ребра го! “ак, щоби му аж серце п≥дскакувало, Ч жартували роб≥тники.
Ч ј тепер п≥днес≥ть догори! ј ¤к скоро л≥гар≥ в≥двержен≥ наб≥к, то, ¤к скажу: ЂЌуї, Ч вс≥ разом вихапуйте дрюки ≥ враз в≥д ¤ми! –озум≥Їте? Ч –озум≥Їмо! Ч јле вс≥ враз! Ѕо хто зап≥знитьс¤, то б≥да буде! Ч Ќу, ну! Ч крикнули роб≥тники ≥ разом нал¤гли на п≥дойми, щоби п≥дважити кам≥нь догори. ≤ справд≥, в≥н зв≥льна, мов неох≥тно, в≥дд≥ливс¤ в≥д л≥гар≥в, на котрих лежав, ≥ п≥дн≥сс¤ на к≥лька цал≥в вгору. ¬с≥х серц¤ мимовол≥ дрожали. –об≥тники, посин≥вши в≥д натуги, держали кам≥нь на п≥доймах над ¤мою, ждучи, заки шнурами вит¤гнуть з-п≥д нього л≥гар≥ ≥ заки будовничий не дасть знаку, Ч вихапувати дрюки з-п≥д камен¤.
Ч Ќу! Ч гаркнув нараз будовничий серед загальноњ тиш≥, ≥ дев''¤ть роб≥тник≥в разом з дрюками пирсло в противн≥ боки. ј дес¤тий? –азом з глухим лоскотом камен¤, спадаючого на призначене м≥сце, почули згромаджен≥ ≥ глухий, прон≥маючий зойк.
Ч ўо се такого? ўо се такого? Ч загомон≥ло кругом.
¬с≥ почали знов тиснутис¤, гомон≥ти та допитуватис¤, що се такого сталос¤.
—талас¤ проста р≥ч. ƒев''¤ть роб≥тник≥в вихопило одночасно своњ п≥дойми з-п≥д камен¤, а дес¤тий, пом≥чник мул¤рський, Ѕенедьо —иниц¤, не встиг сього на час зробити. ќдна хвилинка зап≥зно, але та хвилинка могла його згубити.  ам≥нь ус≥м своњм т¤гарем шарпнув його п≥дойму ≥ вирвав з рук. ѕ≥дойма зањхала Ѕенед¤ п≥вперек Ч щаст¤, що не по голов≥, а т≥льки в б≥к. Ѕенедьо лиш раз зойкнув ≥ впав, мов неживий, на землю.
√устим клубом пирснув догори п≥сок, де впала розмах нена п≥дойма. –об≥тники в смертельн≥й тривоз≥ кинулис¤ до Ѕенед¤.
Ч ўо то таке? ўо таке? Ч гомон≥ли гост≥. Ч ўо сталос¤? Ч ѕ≥дойма забила чолов≥ка.
Ч «абила? …ой, боже! Ч далос¤ чути м≥ж дамами.
Ч Ќ≥, не забила, живий! Ч роздалось з-пом≥ж роб≥тник≥в.
Ч ∆ивий! ј! Ч в≥дсапнув Ћеон, котрого крик Ѕенед¤ вхопив був мов кл≥щами за серце.
Ч ј дуже скал≥чений? Ч Ќ≥, не дуже! Ч се був голос будовничого, котрий також при т≥м случаю неспод≥вано почув, ¤к п≥д ним н≥ з сього н≥ з того дилькот≥ли кол≥на.
“овпа гомон≥ла ≥ тиснулас¤ довкола скал≥ченого. ƒами охали та пищали, кривл¤чи уста та виставл¤ючи напоказ, ¤к≥-то вони чул≥ та м''¤кого серц¤. Ћеонов≥ все ще щось невиразно шум≥ло в голов≥, ≥ думки не могли з≥братис¤ докупи. Ќав≥ть щиголь у своњй кл≥тц≥ ц≥пот≥в жал≥бно та перхав по кутах, неначе не м≥г дивитис¤ на людську муку. ј Ѕенедьо все ще лежав на одн≥м м≥сц≥, посин≥лий, ¤к боз, зомл≥лий, з≥ зц≥пленими зубами. ѕ≥дойма зачепила його острим суком о б≥к, продерла опинку ≥ сорочку ≥ фалатнула в клуб≥ д≥ру, з котроњ пустилась кров. јле п≥дойма зас¤гнула ≥ троха вище, по голодниц≥, ≥ через те ≥менно позбавила його на хвилю в≥ддиху.
Ч ¬оди! ¬оди! Ч кричали роб≥тники, що заходилис¤ тверезити Ѕенед¤ ≥ перев''¤зувати його рану. ѕринесено води, перев''¤зано рану ≥ затамовано кров, але в≥дтерти зомл≥лого год≥ було. ”дар був дуже сильний ≥ в небезпечне м≥сце. Ќад ц≥лим товариством зал¤гла знов хмара непевност≥.
Ч ¬озьм≥ть його, винес≥ть отам на вулицю! Ч крикнув вк≥нц≥ Ћеон. Ч ј н≥, то занес≥ть додому та прикличте доктора! Ч ∆иво, живо? Ч п≥дган¤в будовничий.
«аки два роб≥тники вз¤ли Ѕенед¤ за руки ≥ ноги та понесли кр≥зь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду п≥д≥йшов майстер мул¤рський ≥ д≥ткнувс¤ його плеча рукою. Ѕудовничий з≥снувс¤ ≥ обернувс¤ напруго, мов за дотиком пекучоњ кропиви.
Ч ј видите, пане будовничий, ¤ добре казав...
Ч ўо, що таке? ’то казав? Ч я казав,Ч шептав стиха, спок≥йно майстер,Ч не спускати кам≥нь на дрюках, бо небезпечно.
Ч ≈, дурень ти! ќт мудь, не що ≥нше, а п''¤ний був, не в≥дскочив, хто йому винен! Ч в≥дпов≥в офукливо будовничий ≥ в≥двернувс¤. ћайстер стис плечима ≥ замовк.
јле будовничий почув шпильку внутр≥ ≥ трохи не п≥нивс¤ зо злост≥.
ћ≥ж тим пора було к≥нчати закладини. Ўкольники спровадили рабина на малу, досить виг≥дну драбинку, ≥ в≥н зл≥з по н≥й на дно рова, де на призначен≥м м≥сц≥ лежав фундаментовий кам≥нь. Ќа верхн≥й площ≥ камен¤ була видовбана чотиригранна, досить глибока ¤мка, а довкола нењ червон≥лись св≥ж≥ пл¤ми кров≥, що бризнули з рани Ѕенед¤. –абин промуркот≥в ще ¤кусь молитву, а в≥дтак перший кинув невеличкий ср≥бний гр≥ш до видовбаноњ в камен≥ ¤мки. «а ним то само школьники, а в≥дтак почали й проч≥ гост≥ злазити сх≥дц¤ми ≥ кидати хто б≥льш≥, хто менш≥ монети в п≥двалину. ƒами скрикували та хиталис¤ на сх≥дц¤х, п≥ддержуван≥ мужчинами, т≥льки Ћеонова дочка ‘анн≥ гордо ≥ см≥ло зл≥зла до ¤ми ≥ кинула дуката. ѕо дамах почали й панове один по друг≥м спускатись до п≥двалини. ѕотомок польськоњ шл¤хти ≥шов тут же за √ерманом ≥ косо гл¤нув на багатого кап≥тал≥ста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом; шл¤хтич мав лиш ср≥бного ринського в кишен≥, але щоб не покпитись з≥ своњм шл¤хетським гонором, живо в≥доп''¤в в≥д манжета золоту спинку ≥ кинув њњ до ¤мки.
ƒовго т¤гнувс¤ р¤д гостей, довго бреньчало золото та ср≥бло, сиплючись у кам≥нну ¤мку та заливаючи њњ блискучою хвилею. –об≥тники, що сто¤ли над ¤мою, чекаючи на розказ майстра, зависно гл¤д≥ли на ц≥лий той обр¤д.
Ќо ось уже киданн¤ грошей ск≥нчилось Ч ¤мка мало що не повна. Ћеон, що дос≥ сто¤в при сх≥дц¤х ≥ вс≥х виход¤чих з ¤ми при¤зно стискав за руки (з √ерманом та шл¤хтичем в≥н на радощах нав≥ть поц≥лувавс¤), тепер виступив наперед ≥ казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. –об≥тники кинулись сповнити його волю, а в≥н сам тим часом п≥д≥йшов ≥д кл≥тц≥ з щиглем.
Ч “≥к≥л≥-тл≥нь! ÷юр≥нь-цюр≥нь!  уль-куль-куль! Ч щебетала пташина, не над≥ючись соб≥ лиха, коли Ћеон зближавс¤. “онкий, чистий сп≥в щигл¤ дзвен≥в у тих≥м воздус≥, мов скло. ƒовкола вс≥ втишилис¤, ц≥каво позираючи на зак≥нченн¤ важкого обр¤ду закладин. Ћеон зн¤в кл≥тку з птахом ≥з стовпа ≥, держачи њњ догори, проговорив: Ч ћоњ дорог≥ сус≥ди, а нин≥ гост≥! ¬еликий се день дл¤ мене, дуже великий. „олов≥к, що сорок л≥т блукавс¤ по безлюдних пустин¤х та бурливих мор¤х, нин≥ перший раз побачивс¤ близьким супок≥йного пристан≥вку. “ут, в щаслив≥м м≥ст≥ ƒрогобич≥, ¤ задумав увити соб≥ гн≥здо, котре би було красою ≥ славою м≥ста...
Ч Ѕраво, браво! Ч закричали гост≥, перериваючи бес≥ду.
Ћеон поклонивс¤ з усм≥хом ≥ говорив дальше: Ч Ѕатьки наш≥ навчали нас, що, хот¤чи зачати ¤кесь д≥ло щасливо, хот¤чи довершити його щасливо ≥ хот¤чк уживати його плод≥в щасливо, треба передовс≥м з''Їднати соб≥ дух≥в м≥сц¤. ¬и в≥рите в дух≥в, ласкав≥ панство? ћоже бути, що Ї м≥ж вами хто, що в них не в≥рить. я Ч признаюсь вам Ч в≥рю в них. “ут, в т≥й земл≥, в тих брилах кам≥нн¤, в т≥м сичуч≥м вапн≥, в людських руках ≥ головах Ч у вс≥м т≥м живуть духи, сильн≥, таЇмнич≥. ѕри њх т≥льки помоч≥ стане м≥й будинок, мо¤ твердин¤. ¬они т≥льки будуть њњ п≥дпорою ≥ обороною. ≤ тих-то дух≥в поЇднати, жертвою поЇднати, кровавою жертвою,Ч се ц≥ль нин≥шнього великого обр¤ду. ўоб достаток ≥ добробит Ч не дл¤ мене, а дл¤ ц≥лого м≥ста Ч цв≥ли в т≥м дом≥, ви ласкавими руками кинули в сю кам≥нну борозду золоте с≥м''¤. ўоб здоров''¤, весел≥сть ≥ краса Ч не дл¤ мене, а дл¤ ц≥лого м≥ста Ч цв≥ли в т≥м дом≥, ¤ жертвую духам сього м≥сц¤ сього живого, здорового, веселого ≥ гарного сп≥вака! ѕри цих словах Ћеон встромив руку до кл≥тки.
Ч ѕ≥-п≥-п≥! Ч запищала пташина, перхаючи ≥ ховаючись по кутах, однако Ћеон живо зловив њњ ≥ вийн¤в з кл≥тки. ўиголь, скоро в руц≥, замовк, т≥льки дививс¤ довкола зал¤каними очима. …ого червонопер≥ груди вигл¤дали мов велика кровава пл¤ма в Ћеонов≥й руц≥. Ћеон вийн¤в червону шовкову нитку ≥ зв''¤зав нею щиглев≥ крила ≥ ноги, а в≥дтак з≥йшов сх≥дц¤ми вдолину до фундаменту. ¬с≥ довкола мовчали, мов п≥д ¤кимось тиском.
–об≥тники наднесли велику плиту ≥ довкола чотиригранного прорубу в фундамент≥ наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отв≥р. “од≥ Ћеон, прошептавши ще ¤к≥сь слова, зн¤в перше з пальц¤ золотий перст≥нь ≥ кинув його до прочого скарбу в кам≥нн≥й дучц≥, а в≥дтак положив наверх щигл¤. ѕташина лежала спок≥йно на холодн≥м, смертельн≥м лож≥ з золота ≥ ср≥бла, т≥льки головку звернула догори, до неба, до своЇњ ¤сноњ, чистоњ в≥тчини,Ч но зараз велика плита прикрила зверху той живий гр≥б, затверджуючи будуще щаст¤ дому √аммершл¤г≥в...
¬ т≥й хвил≥ Ћеон погл¤нув вб≥к ≥ побачив на фундамент≥ сл≥ди ≥ншоњ жертви Ч кров людську, кров пом≥ч ника мул¤рського, Ѕенед¤. “а кров, застила вже на камен≥, вразила його до глибини душ≥. …ому повид≥лось, що, в≥дай, чи не Ђдухи м≥сц¤ї жартують соб≥ з його сл≥в ≥ беруть зовс≥м не таку марну жертву, ¤к його жертва. …ому повид≥лось, що та¤ друга, страшна, людська жертва ледво чи вийде йому на користь.  рапл≥ кров≥, закр≥плоњ на камен≥, в темн≥м прокоп≥ вигл¤дали мов чорн≥ голови зал≥зних гвозд≥в, що верт¤ть, д≥равл¤ть ≥ розточують п≥двалини його пишноњ будови. …ому стало нараз ¤кось холодно, ¤кось т≥сно в прокоп≥, ≥ в≥н вихопивс¤ чимборше наверх.
√ост≥ числис¤ до нього з жиченн¤ми. √ерман стиснув йому руку ≥ промовив голосно: Ч Ќай той невеликий скарб, зас≥¤ний при¤зними руками в п≥двалину вашого дому, росте ≥ множитьс¤ в тис¤чу раз! Ќай стане п≥двалиною слави ≥ багатства вашого роду! Ч ≤ так, ¤к ваш д≥м нин≥ засновуЇтьс¤ на п≥двалин≥ з камен¤ ≥ золота,Ч додав з другого боку також голосно шл¤хтич,Ч так най щаст¤ ≥ розцв≥т вашого роду в≥днин≥ основуЇсь на щир≥й при¤зн≥ ≥ прихильност≥ вс≥х людей.
Ћеон рад≥сно стискав руки своњм гост¤м, рад≥сно д¤кував њм за њх при¤знь ≥ услугу, рад≥сно прир≥кав працювати надальше т≥льки в товариств≥ ≥ дл¤ товариства,Ч а всетаки в серц≥ його лежав ще холодний сумерк, кр≥зь котрий гр≥зно видн≥лис¤ велик≥, чорн≥ крапл≥ кров≥, мов жив≥ зал≥зн≥ гвозд≥, пробиваюч≥ ≥ розточуюч≥ незначно п≥двалини його щаст¤. ¬≥н чув з ус≥х сл≥в своњх гостей ¤кийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в њх серц¤х зависть.
ћ≥ж тим роб≥тники п≥д проводом будовничого замурували з ус≥х бок≥в фундамент ≥ виводили швидко ст≥ну в середин≥ прокопу. ¬дарила перша година.
Ч Ќу, досить, люди, на нин≥ роботи! Ч крикнув Ћеон.Ч “реба й вам троха забавитись. “аких дн≥в, ¤к нин≥шн≥й, в моњм життю небагато, най же ≥ дл¤ вас в≥н буде празником. “ут вам сейчас принесуть пива ≥ закусок, а ви, майстер, уважайте на пор¤док! Ч ƒобре, прошу пана! Ч ј вас, моњ дорог≥ гост≥, прошу за собою. ‘анн≥, дитинко, будь господинею ≥ займис¤ дамами! ѕрошу, прошу! √ост≥, весело гутор¤чи, п≥шли пом≥ж купами цегли, кам≥нн¤ та дерева до дощаноњ, в≥нц¤ми та р≥знобарвними хоруговками устроЇноњ буди на перекуску. “≥льки рабин ≥ школьники та де¤к≥ друг≥ Ђхуситиї п≥шли геть, не хот¤чи зас≥дати при одн≥м стол≥ з Ђтрефн¤камиї.
ѕоки в буд≥ серед веселого гамору пани гостилис¤, ро б≥тники сид≥ли в широк≥м круз≥ п≥д голим небом на кам≥нню. ƒва пом≥чники наливали пиво, друг≥ два розносили р≥зники хл≥ба ≥ сушену рибу. ќднако роб≥тники були ¤кось дуже мовчазлив≥. —лучай з Ѕенедьом щем≥в ≥ще вс≥м унутр≥, ба ≥ весь той дивний жид≥вський обр¤д закладин дуже њм не сподобавс¤. ’то вигадав живу пташину замуровувати? Ќ≥би то принесе щаст¤? ј вт≥м, може, й так... јдже добре то ¤кийсь вигадав: Ђѕанам вес≥лл¤, а курц≥ смертьї. ј тут ще й т≥ роб≥тники, що в≥дносили Ѕенед¤ додому, повернули ≥ стали розпов≥дати, ¤к стара Ѕенедьова мати перепудилась ≥ заплакала т¤женько, побачивши свого Їдиного сина зомл≥лого, окровавленого. «разу, б≥дачка, гадала, що вже по њњ синов≥, але коли њм удалос¤ Ѕенед¤ протверезити, то так ут≥шалас¤, мов дитина: заскакуЇ коло нього, ≥ ц≥луЇ, ≥ плаче, ≥ йойкаЇ, так що аж серце краЇтьс¤ чолов≥ков≥.
Ч «наЇте що, хлопц≥,Ч озвавс¤ майстер,Ч треба би зробити ¤ку складку та п≥др¤тувати б≥дних людей, бо заки в≥н буде слабий та незар≥бний, то ¤ й не знаю, з чого њм обоњм вижити. јдже стара ≥глою не занипаЇ на т≥льки! Ч ѕравда, правда! Ч закричали роб≥тники з ус≥х бок≥в.Ч —коро по виплат≥, то кождий по п''¤ть крейцар≥в, нам уйма невелика, а њм добро.
Ч Ќу, а будовничий,Ч озвавс¤ котрийсь мул¤р,Ч в≥н н≥чо не дасть? јдже ц≥ле нещаст¤ через нього! Ч “а й ще добре, що на т≥м сталос¤,Ч сказав другий.Ч “а то кам≥нь м≥г ≥ п''¤тьом так само зањхати! Ч “ре му казати, най також причинитьс¤ на б≥дного скал≥ченого.
Ч јле вже ви каж≥ть,Ч сказав майстер,Ч ¤ не буду.
Ч Ќу та що, скажемо ми гуртом,Ч озвалис¤ голоси.
—аме в т≥й хвил≥ вийшов будовничий з буди в≥д гостей, щоб погл¤нути на роб≥тник≥в. …ого лице вже налилось широким рум''¤нцем в≥д випитого вина, а блискуча паличка дуже живо л≥тала з одноњ руки до другоњ.
Ч ј що, д≥ти! Ч крикнув в≥н, п≥дход¤чи до кружка.
Ч ¬се добре, прошу пана,Ч в≥дказав майстер.
Ч Ќу, так мен≥ й справуйтес¤! Ч ≤ хот≥в ≥ти назад.
Ч ћи би до пана мали одну просьбу,Ч давс¤ чути голос з-пом≥ж роб≥тник≥в.
Ѕудовничий обернувс¤.
Ч ƒо мене? Ч “ак,Ч загули гуртом ус≥.
Ч Ќу, що ж такого? Ч ўоби пан були ласкав≥ причинитис¤ до складки на того пом≥чника, що го нин≥ п≥доймою пришибло.
Ѕудовничий сто¤в, не кажучи н≥чого, т≥льки сильн≥ший рум''¤нець почав виступати на його лице,Ч знак, що просьба роб≥тник≥в неприЇмно його д≥ткнула.
Ч я? Ч сказав в≥н вк≥нц≥ з проволоком.Ч ј ви в≥дки до мене з тою просьбою приходите? ’≥ба ¤ тому винен, чи що? Ч “а, прошу пана, ≥ ми не винн≥, але здаЇтьс¤ нам, годитьс¤ ≥ таки треба помочи б≥дному чолов≥ков≥. ¬≥н слабий, ¤кийсь час не буде м≥г робити, треба ж йому й матер≥ стар≥й чимось дихати.
Ч як хочете, то йому помагайте, а ¤ в≥дки до того приходжу! ѕершому-л≥пшому непотр≥бов≥ помагай!.. ўе чого не сталоњ..
Ѕудовничий в≥двернувс¤ гн≥вно ≥ пустивс¤ йти назад, коли вт≥м котрийсь з роб≥тник≥в, обурений такою бес≥дою, сказав голосно: Ч јди, ¤кий пан! ј сам тому найб≥льше винен, що Ѕенед¤ скал≥чило! ќт коби його було так парнуло, то, певне, би-м не пожалував не то п''¤ть, а й дес¤ть крейцар≥в па такого д≥ловода!..
Ч ўо? Ч ревнув нараз з усењ сили будовничий ≥ прискочив до сид¤чих роб≥тник≥в.Ч ’то се говорив? ћовчанка.
Ч ’то се см≥в говорити? √а? Ќ≥хто й не писнув.
Ч ћайстер, ви тут сид≥ли: хто се сказав? √овор≥ть, а н≥, то вас нажену з роботи зам≥сть того урвител¤! ћайстер погл¤нув довкола по роб≥тниках ≥ сказав спок≥йно : Ч я не знаю.
Ч Ќе знаЇте? “о ¤ вас в≥днин≥ не знаю тут на робот≥.
ѕроч! Ч “о ¤ сказав! Ч в≥дозвавс¤ один роб≥тник встаючи.Ч я сказав ≥ ще раз кажу, що-с д≥дов≥д, коли не хочеш на б≥дного роб≥тника дати. ј о твою роботу ¤ не стою!..
Ѕудовничий сто¤в, мов скажений, ≥ з лют≥ не м≥г до слова прийти. –об≥тник м≥ж тим уз¤в св≥й Ђв≥нкельї, кельню та м≥ру, попрощавшис¤ з товаришами, спок≥йною ходою п≥шов ≥д ринков≥. ѕроч≥ роб≥тники мовчали.
Ч √а, драби, лайдаки! Ч гримнув будовничий.Ч ќ, або в≥н стоњть о роботу. ¬≥н би лиш лежав гор≥ животом, ¤к тота свин¤ в болот≥. јле пожд≥ть-но ви, навчу ¤ вас пор¤дку! Ќе так≥ у мене станете! ј то урвител≥! Ч ≤, ще весь телепаючись з≥ злост≥ та кленучи всю голоту, будовничий п≥шов назад до панського товариства.
¬ буд≥ тим часом ≥шло дуже весело ≥ гойно. ѕо перекусц≥ слуги позбирали миски ≥ тарел≥, а натом≥сть понаставл¤ли фл¤шок з вином ≥ чарок. „арки кружили живо.
¬ино зв≥льна розпутувало ¤зики, розбуджувало весел≥сть та гом≥н. ѕахучий дим з дорогих цигарок клубивс¤ понад головами до дощаноњ стел≥, плив тонкою струйкою кр≥зь прор≥зане в≥кно. —луги Ћеонов≥ крутилис¤ посеред гостей, подаючи њм, чого хто забажав. √ост≥ одн≥ сид≥ли купками, друг≥ сто¤ли або ходили, балакаючи, жартуючи або торгуючись. Ћеон не покидав √ермана. ¬≥н нин≥ перший раз ближче з≥йшовс¤ з тим найб≥льшим бориславським тузом ≥ почув до нього ¤кусь дивну при¤знь. ƒос≥ вони сто¤ли против себе, ¤к вороги. Ћеон доперва два роки тому прийшов до Ѕорислава з готовим ≥ чималим кап≥талом. ¬≥н був б≥льше образований в≥д √ермана, добре знавс¤ на купецтв≥, читав де¤к≥ книжки г≥рнич≥ ≥ думав, що досить йому т≥льки ¤витись в Ѕорислав≥, ≥ усе покоритьс¤ перед ним, ≥ в≥н стане самовладним паном. ¬≥н наперед укладав соб≥ плани, ¤к-то в≥н закупить дешево обширн≥ ≥ найв≥дпов≥дн≥ш≥ до копанн¤ частки грунту, ¤к позаводить соб≥ машини дл¤ скоршого ≥ дешевшого видобутку земл¤них скарб≥в, ¤к п≥днесе ц≥лий нафтовий промисел ≥ своЇю волею буде п≥дн≥мати ≥ опускати ц≥ни на вс≥х торгах. ћ≥ж тим показалос¤ на д≥л≥ зовс≥м не те. ¬ Ѕорислав≥ були вже своњ сили, ≥ то сили так≥, з котрими йому не легко було м≥р¤тись, а найб≥льшою такою силою був √ерман. Ћеон зразу лютивс¤, побачивши, з ¤кою негайною неохотою приймають його давн≥ бориславськ≥ предприЇмц≥. ќсобливо √ерман, той простий, невчений жид-онучкар, був дл¤ нього с≥ллю в оц≥, ≥ в≥н старавс¤ все ≥ всюди, де т≥льки м≥г, щипати його, а в товариств≥ н≥коли не переминув поза звичайною чемн≥стю показати √ерманов≥ свою духовну вищ≥сть. √ерман знов мало робив соб≥ з дотинк≥в Ћеона, а шарпав його на пол≥ ≥нтерес≥в: перехапував частки, котр≥ хот≥в купувати Ћеон, переймав його щонайл≥пших роб≥тник≥в, а при вс≥м т≥м Ћеонов≥ все показував такий вид, буц≥мто й н≥чого не знаЇ. —ього було замного дл¤ Ћеона.
¬≥н побачив, що таким способом не д≥йде н≥ до чого. ѕравда, дос≥ в Ѕорислав≥ йому щастилос¤: в≥н надибав на к≥лька багатих жил воску, кип''¤чка тож в многих ¤мах ≥шла добре; але Ћеон справедливо бо¤вс¤, що не завс≥ди щаст¤ буде йому прихильне, що, може, часом ≥ в≥двернетьс¤ в≥д нього, а на такий случай л≥пше мати снль них при¤тел≥в, н≥ж сильних ворог≥в. ј тут ще й те причинилос¤, що по смерт≥ ж≥нки Ћеон забажав з часом ос≥сти спок≥йно, утвердитис¤, пустити кор≥нн¤ в грунт ≥ уживати на стар≥сть плод≥в свого неспок≥йного, запопадливого житт¤ ≥ забезпечити хороше житт¤ своњй одиначц≥. “ут уже конечна р≥ч Ч мати кружок при¤тел≥в, а не ворог≥в.
ѕри т≥м же в≥н зачув, що у √ермана Ї син-одинак у Ћьвов≥ в практиц≥ купецьк≥й,Ч ≥ думка його пр¤мо стр≥лила туди : √ерман≥в син ≥ його ‘анн≥ Ч то пара; два найб≥льш≥ силач≥ по кап≥талу, зам≥сть боротис¤ ≥ п≥дкопувати один другого, сход¤тьс¤, зв''¤зан≥ т≥сним вузлом родинним, ≥ Ч думка Ћеонова будувала золот≥ замки на т≥й тривк≥й п≥двалин≥.
Ч Ѕачите, дорогий сус≥до,Ч говорив в≥н до √ермана,Ч сам не знаю, що таке, що так мен≥ дуже затужилос¤ за своњм спок≥йним, тихим ≥ щасливим пристановком. ј то дос≥ чолов≥к був ¤к та перелетна птиц¤: то тут, то там.
Ќ≥, пора вспокоњтис¤! Ч ≤ ¤ то кажу,Ч сказав √ерман, що чинивс¤, немов та¤ бес≥да дуже його займаЇ.
Ч Ќе дав мен≥ бог сина, так, ¤к вам,Ч га, але Ї у мене дочка, сердешна дитина. Ѕачити њњ щасливою, з любим чолов≥ком, в круз≥ д≥точок Ч ох, то Їдина ц≥ль мого житт¤...
Ч ƒасть бог, що й теЇ вам сповнитьс¤.
Ч √а, ¤ дуже того бажаю... јх, ≥ ще кружок добрих при¤тел≥в, таких, ¤к ви, любий сус≥до,Ч н≥, б≥льше би мен≥ н≥чого до щаст¤ не хибувало...
Ч Ќу, щодо мене,Ч сказав, усм≥хаючись, √ерман,Ч ¤ з ƒрогобича не втечу, мене можете мати завс≥ди на своњ услуги.
Ч ќ, ¤ знаю,Ч сказав Ћеон ≥ кр≥пко стиснув √ерманову руку,Ч ¤ знаю, що ви щедрий, добрий чолов≥к! Ќе пов≥рите, ¤к ¤ в≥ддавна бажав з вами ближче познакомитис¤... ј що ж ваш син? ѕравда, ¤ не маю чест≥ знати його особисто, але в≥н уже наперед милий мен≥ ≥ дорогий, ¤к сво¤ власна дитина.
√ерман троха скрививс¤ на згадку про сина, мов нараз в мед≥внику схрупнув зерно перцю.
Ч ћ≥й син,Ч сказав в≥н неох≥тно,Ч д¤кую вам за ласкаве запитанн¤! ќт, працюЇ, що може.
Ч Ќу, того й не каж≥ть! Ч скрикнув Ћеон.Ч я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвил≥ не просидить дармо! ≈х, дорогий сус≥до, ¤кий би ¤ був щасливий, ¤кбито ми могли вз¤тис¤ оба докупи, з≥йтис¤ близько у вс≥м так, щоби...Ч ¬≥н урвав ≥ гл¤д≥в на √ермана, а √ерман на нього, не вгадуючи, куди той ц≥лить.
Ч «наЇте,Ч почав знов Ћеон,Ч нин≥шн≥й день такий великий ≥ щасливий дл¤ мене...Ч —аме серед тоњ розмови оба бес≥дники встали ≥ п≥д≥йшли до в≥кна, бо в буд≥ зробилось душно. √ерман вигл¤нув у в≥кно надв≥р. Ћедве в≥дступив в≥д в≥кна, коли нараз кусень цегли, мов стр≥ла, влет≥в кр≥зь в≥кно саме туди, де сто¤в √ерман. ≤ ¤краз, коли Ћеон говорив про велике нин≥шнЇ щаст¤, цегла гепнула перед ним на ст≥л, в купу скл¤нок. Ѕол≥зно дзенькнуло ≥ розприслос¤ скло, а цегла полет≥ла дал≥ ≥, ударившис¤ ще о противну ст≥ну, впала на землю. ¬с≥ позривалис¤ з м≥сць, а √ерман побл≥д, мов полотно; в≥н догадувавс¤, що цегла вим≥рена була в нього.
Ч ўо се? ўо се? ’то се такий? Ч почулис¤ тривожн≥ крики.
Ћеон, √ерман ≥ ще де¤к≥ гост≥ вилет≥ли надв≥р. Ќадвор≥ тож крик.
Ч ј лапай-но го, драба ¤когось! Ч кричав з ус≥Їњ моц≥ майстер.
Ч ’то тут цеглою кидаЇтьс¤? Ч крикнув ≥ соб≥ ж Ћеон.
Ч ј он, прошу пана, ¤кийсь драбуга-вугл¤рчук. ѕлентавс¤ ту по улиц≥, зазирав, зазирав, а дал≥ ¤к побачив отого пана (показав √ермана) у в≥кн≥, та за цеглу,Ч ¤к фурить, та втеки! Ћапай го, лапай та на пол≥ц≥ю! Ч обернувс¤ знов майстер до двох роб≥тник≥в, що гнали дол≥в «еленою улицею за ут≥каючим вугл¤рчуком в чорн≥й, ¤к смола, сорочц≥ ≥ в так≥й же опинц≥.
Ч ќвва, то бест≥¤ вт≥каЇ! Ќе здогон¤ть! Ч говорив майстер.
–об≥тники, що гнали за хлопаком, також, здаЇтьс¤, були тоњ гадки, бо зупинилис¤ задихан≥. јле один схиливс¤, п≥дн¤в кам≥нь ≥ шпурнув ним за ут≥каючим, що вже ¤краз був на скрут≥.  ам≥нь вц≥лив вугл¤рчука в саму п''¤ту, ≥ той, почувши б≥ль, скрикнув, ¤к скажений, ≥ щез за муром.  рик той дивно вразив √ермана.
Ч ≈й, а се що за хлопак? Ч спитав в≥н. Ќ≥хто не знав вугл¤рчука. јле Ћеон гл¤нув на √ермана ≥ аж зл¤кавс¤.
Ч ћ≥й боже, а вам що таке? Ч Ќ≥що, н≥що, Ч в≥дказав √ерман, Ч то, в≥дай, в≥д задухи. ўось мене тут, у груд¤х, стисло. јле той голос, той голос... ¤кийсь такий дивний...
Ћеон не м≥г пойн¤ти, чим дивний той голос. …ому в≥н видавс¤ зовс≥м звичайним. ≤ √ерман не вм≥в витолкувати соб≥, що се за голос,Ч йому здавалось, що в≥н десь чув його, але де, не знав. “о т≥льки знав, що ¤коюсь таЇмною недосл≥димою силою голос той збентежив у н≥м ¤к≥сь страшн≥, давно забут≥ враж≥нн¤, ¤кусь бурю, котроњ сл≥ди ще не загладились в його серц≥. јле що се такого, ≥ ¤к воно вз¤лос¤, ≥ ¤к було зв''¤зане о тим диким, бол≥зним викриком удареного вугл¤рчука, сього не м≥г √ерман соб≥ ви¤снити.
Ћеон м≥ж тим вз¤в його поп≥д руки ≥ пов≥в в сад, п≥д т≥нист≥ дерева, на пахучу, високу траву. ’олоднавий, св≥жий воздух живо вспокоњв √ермана, ≥ Ћеон зачав йому знов говорити про своњ бажанн¤ ≥ над≥њ.
Ч јх, ¤к гар¤че ¤ в≥ддавна ждав такого дн¤, ¤к нин≥шн≥й! як ¤ бажав, щоб в≥д нього починалас¤ нова, спок≥йна, щаслива доба мого житт¤! ўоб в н≥м на вс≥ боки понав''¤зувались дл¤ мене щаслив≥ вузли! ≤ ось прийшов той день, над≥њ моњ збулис¤, вузли нав''¤зан≥, кр≥м одного ≥ найважлив≥шого... јх, а ви, дорогий сус≥до ≥ при¤телю, ви зробили б мене найщаслив≥шим чолов≥ком у св≥т≥, ¤кби помогли мен≥ нав''¤зати той посл≥дн≥й, найважлив≥ший вузол!..
Ч я? Ч спитав здивований √ерман. Ч який же то вузол? Ч ўо тут довго говорити, Ч сказав Ћеон ≥ вз¤в √ермана за об≥ руки, Ч моЇ найглибше, сердечне бажанн¤, щоб наш≥ д≥ти, мо¤ ‘анн≥ ≥ ваш √отл≥б, були пара! √ерман мовчав. ƒумка с¤ не була дл¤ нього неспод≥ванкою, але все-таки його се троха дивно д≥ткнуло, що в≥д Ћеона першого почув се предложенн¤.
Ч ўо ж ви, пристаЇте? Ч спитав Ћеон.
Ч √м, не знаю, ¤к би то... Ч сказав нер≥шучо √ер?,:ан.
Ч ¬и вагаЇтесь? Ќе вагайтесь, дорогий сус≥до! ’≥ба ж не видите тих користей, ¤к≥ з такого сполученн¤ сплинуть на нас? ¬≥зьм≥ть лиш то: ми оба, дв≥ перш≥, см≥ю сказати, сили бориславськ≥, ми оба разом, спор≥днен≥, зв''¤зан≥ докупи,Ч хто тод≥ опретьс¤ нам? ¬с≥ п≥дуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним пашим замахом упаде в порох! ѕодумайте: ми тод≥ пани ц≥лого нафтового торгу, ми визначуЇм ц≥ни, закупуЇм околичн≥ села, л≥си, каменоломн≥ та копальн≥. ÷≥ла околиц¤ в наших руках. Ќе т≥льки торгов≥ ≥ промислов≥, але ≥ пол≥тичн≥ д≥ла околиц≥ в наших руках. ¬с≥ вибори йдуть, ¤к ми хочемо, посли ≥ репрезентанти говор¤ть, що ми кажемо, борон¤ть наших ≥нтерес≥в, пани ≥ графи дбають про пашу ласку!..
„и ви пон≥маЇте? ћи сила, ≥ доки держатись будем разом, доти н≥хто проти нас не встоњть! Ч ≤, розогнений власними силами, Ћеон кинувс¤ об≥ймати √ермана.
Ч ѕристаЇте, дорогий при¤телю, брате? Ч скрикнув Ћеон.
Ч ѕристаю,Ч сказав √ерман,Ч т≥льки не знаю, ¤к мо¤ ж≥нка.
Ч ўо, ваша чесна ≥ розумна ж≥нка мала б не хот≥ти щаст¤ дл¤ свого сина ≥ дл¤ моЇњ дитини? Ќ≥, то не може бути≥ ’од≥м, ход≥м до нењ. я нин≥ ще мушу залагодити се важне д≥ло, ≥, скоро роз≥йдутьс¤ гост≥, п≥дем оба, представимо, поговоримо...
Ч ¬она дуже любить свого сина, то правда. јле мен≥ здаЇтьс¤, що й вона кращоњ парт≥њ дл¤ нього не найде в≥д вашоњ ‘анн≥,Ч сказав √ерман.
Ч јх, дорогий при¤телю! Ч скрикнув урадуваний Ћеон.Ч ўо за щаст¤ дл¤ мене нин≥шнього дн¤! Ѕоже, що за щаст¤! ѕ≥дем, п≥дем!
–ука об руку йшли два при¤тел≥ Ѕориславським трактом до √ерманового помешканн¤. √оворив б≥льше Ћеон.
¬≥н був чолов≥к дуже вразливий ≥ живо переймавс¤ вс¤кою думкою. Ќевтомимо розточував в≥н перед √ерманом щораз нов≥ картини њх будущоњ велич≥ й сили. ¬се з його уст ≥шло мов медом посолоджене, вс≥ трудност≥ так ≥ щезали, мов сн≥г в≥д сонц¤. ѕрактичний ≥ холодний √ерман зразу не дуже подававс¤ на т≥ золот≥ гори, але чим дал≥, тим б≥льше Ћеон пот¤гав ≥ його за собою, ≥ в його недов≥рлив≥й голов≥ зв≥льна зачало також ворушитись питанн¤: Ђј що ж, х≥ба ж се не може бути?..ї « своњм сином √отл≥бом в≥н здавна мав т≥лько гризоти та клопот≥в, що нав≥ть н≥коли не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати так≥ високолетн≥ плани. ќт ≥ недавно купець, у котрого √отл≥б в≥д двох л≥т був на практиц≥, писав до нього, вже, може, сотий раз, що √отл≥б зле справуЇтьс¤, д≥ла не пильнуЇ, грош≥, прислан≥ з дому, розкидаЇ, мов безумний, над другими суб''Їктами збиткуЇтьс¤ ≥ бог зна ¤ких дурниць не виробл¤Ї. "3 жалем признатис¤ мушу,Ч писав дал≥ купець,Ч що його двол≥тн≥й побит в моњм заклад≥ не прин≥с дл¤ нього майже н≥¤коњ корист≥. …ого знанн¤ в купецтв≥ тепер таке саме, ¤к було й спочатку...ї ¬се те мимовол≥ насувалось √ерманов≥ на думку тепер, коли Ћеон такими заманчивими красками малював йому будучн≥сть њх Ђдом≥вї за сполученн¤м √отл≥ба з ‘анн≥.
Ђўе доки ¤ жию,Ч думав √ермап,Ч то, може, воно буде ¤кось ≥ти, але в≥дтак?ї ўоб √отл≥б зм≥нивс¤, поправивс¤, на те треба х≥ба ¤кого чуда, котрого √ерман не над≥¤вс¤.
јле все-таки в≥н слухав Ћеоновоњ бес≥ди, зв≥льна п≥ддававс¤ њњ чаруючому впливов≥, немов на легк≥м човн≥ пускавс¤ на тихе, лаг≥дно хвилююче, веч≥рн≥м блиском озолочене море, ≥ йому робилос¤ ¤кось так легко, любо, немов ≥ справд≥ вже сповнюютьс¤ його найсм≥л≥ш≥ над≥њ.
Ђј що ж, х≥ба ж се не може бути?ї Ч думалось йому, ≥ на нього находила ¤кась певн≥сть, немов усе те не т≥льки може бути, але й справд≥ буде, мусить бути.
«а той час оба при¤тел≥ в≥д ринку з≥йшли вже дол≥в, на м≥сток, в≥дки улиц¤ почала знов п≥д≥йматис¤ догори, пом≥ж двома р¤дами високих ¤сен≥в, поки не урвалас¤ наверху, де блискучий позолочений хрест меркот≥в до сонц¤. “ут же, за мостом, направо починавс¤ обширний сад, обмурований високим муром. ƒал≥ мур к≥нчивс¤, зам≥сть нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаноњ глини. «а тими штахетами був уже не сад, але огородець цв≥товий, досить запущений, окружаючий старосв≥тський, безповерхий, а зато широко розложений д≥м п≥д іонтами. ¬≥д улиц≥ вела до нього широка в''њздова брама ≥ поб≥ч невеличка хв≥рточка дл¤ п≥шоход≥в. “о була √ерманова осел¤. “ут в≥н жив в≥д к≥лькох л≥т, хоть мав ще к≥лька дом≥в по ≥нших част¤х м≥ста ≥ три камениц≥ в ринку. ¬с≥ т≥ будинки в≥н випускав у наЇм, а сам не мав охоти рушатись ≥з сього старосв≥тського виг≥дного гн≥зда. ƒ≥м сей разом з великим садом, огородом, подв≥р''¤м, стайн¤ми ≥ вс¤кими знадобами в≥н закупив в≥д вдови по одн≥м польськ≥м пану з великого роду. ѕан той давн≥ше мав велик≥ маЇтки, к≥лька с≥л околишн≥х. јле найб≥льша часть того маЇтку п≥шла на п≥дпиранн¤ нещасливоњ революц≥њ в 1831 p.; що лишилос¤ оп≥сл¤, було потрачене в довгол≥тн≥х процесах за ¤кесь насл≥дство, так що по скасованню панщини давн≥й д≥дич очутивс¤ немов на леду ≥ не м≥г назвати своњм н≥чого, кр≥м сього одного дому з садом та парою коней. “ут в≥н ≥ дожив свого в≥ку в затишшю, а по його смерт≥ ж≥нка спродала й сей посл≥дн≥й шматок давньоњ велич≥ ≥ забралас¤ з тих стор≥н. «ам≥сть старого польського д≥дича настав новий пан в тих мурах Ч √ерман. ¬≥н тод≥ ≥но що почав поростати в п≥р''¤; закуп того дому був перший крок до його п≥зн≥шого багатства; може, дл¤ того в≥н ≥ звикс¤ так ≥з тим старим житлом.
¬проч≥м, √ермана мало займало внутр≥шнЇ уладженн¤ дому,Ч тим менше займав його сад, в котр≥м давн≥й властивець просиджував, бувало, ц≥ле л≥то ≥ в котр≥м, ¤к говорили в сус≥дств≥, ≥ тепер ще не раз м≥с¤чноњ ноч≥ можна було нид≥ти його високу стать з довгими вусами ≥ б≥лим ¤к молоко волосс¤м, брод¤чу в густ≥й висок≥й трав≥,Ч можна було вид≥ти, ¤к в≥н огл¤даЇ кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламуЇ руки або з≥тхаЇ важко. √ерман хоть ≥ чув т≥ слухи, см≥¤вс¤ з них, але до саду все-таки його не т¤гло. ¬≥н вдовол¤вс¤ тим, що кождоњ весни почислив дерева ≥ в≥дтак випускав сад в оренду сад≥вников≥, сам же до нього мало коли й загл¤дав.
≤ в сам≥м дом≥ √ерман мало ¤к≥ поробив зм≥ни. —таросв≥тськ≥ мебл≥ оббито новим репсом, зам≥сть старопольських великих печей помуровано нов≥, кахлев≥, м≥ж в≥кнами пов≥шано велик≥ дзеркала, та й год≥. Ќа ст≥нах, поб≥ч де¤ких нових штих≥в, вис≥ли почорн≥л≥ в≥д старост≥ портрети давн≥х польських магнат≥в, з густими бровами, гр≥зними вусами ≥ оголеними лобами. ƒивно вигл¤дала тота сум≥ш старосв≥ччини з невм≥лими ≥ немов случайними пробами новини, але √ермана се мало обходило, в≥н ≥ так зайн¤тий був ≥ншими, важн≥шими д≥лами, його завданн¤ було Ч громадити, а не уживати, ≥ в≥н громадив, збирав, множив, докладав з ¤кимось гар¤чковим посп≥хом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанн¤м.
Ч ќт ≥ моЇ гн≥здо,Ч сказав √ерман, отвор¤ючи хв≥ртку ≥ впускаючи Ћеона наперед. Ћеон перший раз нин≥ вступив в його пороги.
Ч јх, ¤к тут виг≥дно, ¤к тут прост≥рно! Ч скрикував хвил¤ в≥д хвил≥ з чемною пересадою Ћеон, обзираючись по подв≥р''ю. ѕодв≥р''¤ було виложене плитами. Ќасередин≥ була кирниц¤ п≥д дашком, з великим колесом на два в≥дра. ƒал≥ збоку видно було стайню, а поб≥ч нењ вх≥д до саду.
Ч ѕрост≥ рно то прост≥рно,Ч в≥дказав √ерман,Ч але, правду кажучи, троха мов пусто. ¬идите, чолов≥к уже в таких л≥тах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачити с¤ серед ц≥лоњ купи маленьких, веселеньких...
Ч ќ так, так,Ч перервав Ћеон,Ч се ≥менно й мен≥ зараз прийшло на думку. —правд≥, що тут жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!..
Ч ј тепер що? Ч говорив дал≥ √ерман. Ч —ин наш у Ћьвов≥... Ќу, треба, щоби молодий чолов≥к замолоду чогось навчивс¤...
Ч ѕевно, певно! Ч ј ми з ж≥нкою, двоЇ нас, а ще вона хоровита... признайте, що часом чолов≥ков≥ прикро робитьс¤.
¬они вв≥йшли до покоњв.
Ч ѕравда? Ч казав √ерман. Ч “ихо, ¤к в могил≥...
—луг не держимо много: в≥зник, кухарка та й покоњвка, б≥льше нам не треба. ≤ так ц≥лий день. ћене звичайно й так р≥дко коли дома видають, все д≥ла.
Ч ќй так, так,Ч сказав Ћеон,Ч важке наше житт¤.
√овор¤ть: що хибуЇ кап≥тал≥стов≥,Ч нероба, жиЇ соб≥ та грош≥ згортуЇ. ј тут би вони погл¤нули, пожили к≥лька день нашим житт¤м, то, певно би, в≥дкинулис¤ й тих кап≥тал≥в, ≥ того житт¤.
Ч ќ, певно, ручу вам! Ч потвердив √ерман, хоть у т≥й хвил≥ й мигнула йому по голов≥ збиточна думка, що прец≥нь при вс≥й т≥й т¤жкост≥, при вс≥х недогодах житт¤ ¤кось н≥ один кап≥тал≥ст не кинув ще добров≥льно свого маЇтку ан≥ не пом≥н¤вс¤ ним за палицю й торби жебрацьк≥.
√ерман перейшов ≥з своњм гостем уже три покоњ. ¬сюди було тихо ≥ пусто. ¬≥н шукав своЇњ ж≥нки, але не м≥г њњ догл¤нути. ѕерейшли до четвертого покою, обширного, ¤к маштарн¤. √ерман озирнувс¤, ≥ тут не було н≥кого.
Ч ўо за диво, де вона под≥лас¤? Ч сказав п≥вголосом √ерман, коли вт≥м ≥з сус≥днього покою, спальн≥ його ж≥нки, почулось йому щось, немов голосне хлипанн¤.
Ч ј се що? Ч сказав в≥н, прислухаючись.
Ч „и не плаче хтось? Ч сказав, ≥ соб≥ ж наслухаючи, Ћеон.
Ч Ѕудьте ласкав≥, коханий сус≥до, с¤дьте тут, спочиньте хвильку, ось, прошу, перегл¤ньте альбум моњх знакомих, може, побачите й соб≥ знаком! лиц¤... ≤ перепрошаю вас, що вийду на хвильку, погл¤ну, що се такого...
Ч јле ж прошу, прошу,Ч в≥дказав Ћеон, с≥даючи на кр≥сл≥ коло круглого стола.
¬≥н уз¤в альбум до рук, але не мав охоти перегл¤дати його. ’вилю сид≥в без руху ≥ думки. –оз≥гравша хвил¤ його фантаз≥њ нараз ≥зс¤кла, втихла п≥д впливом сењ тиш≥, сього немов могильного холоду, ¤кий панував в т≥м дом≥. ¬≥н сам не знав, чому с¤ тиша йому не подобалась.
Ч “ьфу до чорта, ¤кась мов розб≥йницька корчма, аж чолов≥ков≥ моторошно!.. «даЇтьс¤, що от-от хтось випаде з-за дверей ≥ вхопить тебе за горло. ј ще й т≥ образи, так≥ глуп≥ морди! “ьфу, ¤ би того й на хвилю не стерп≥в. ј йому що, жиЇ соб≥, ¤к миш в ходац≥, та й не дбаЇ н≥ про що!..
¬≥н почав прислухатись, що д≥Їтьс¤ в сус≥дн≥м покою, де п≥шов √ерман, але не чув зразу н≥чого б≥льше, ¤к все те ж саме хлипанн¤.
Ч ƒобрий знак на початок...Ч воркот≥в в≥н дал≥.Ч ¬ходжу сюди з такими над≥¤ми, а тут ¤кась мара чи конаЇ, чи що... “о, певно, вона сама. „ув ¤, що гадра посл≥дн¤... “а що д≥¤ти, дл¤ ≥нтересу треба в''¤затис¤ й з такими! «нов слухаЇ. √ом≥н. —е √ерман говорить щось, але що Ч ¤е чути. Ўелест ¤кийсь. ћовчанка. «нов гом≥н ≥ хлипанн¤. Ќараз луск, мов удар чимось твердим о п≥длогу, ≥ проразливий ж≥ночий крик: Ч –озб≥йнику!  ровоп≥йце! ѕроч мен≥ з очей! ѕроч, най тебе не виджу на своњ оч≥! Ћеон аж п≥двергс¤ на кр≥сл≥. ўо се такого? ¬≥н почав слухати дал≥, але тепер уже за писком та стукотом не м≥г роз≥брати сл≥в. ћ≥ркував т≥льки, що ¤к≥сь страшн≥ прокл¤тт¤, наруга ≥ обвини градом лет¤ть на √ерманову голову, але за що, про що, того не знав.
Ќе знав сього ≥ √ерман≤ ”в≥йшовши до ж≥нчиноњ спальн≥, побачив, ¤к вона, розкидана ≥ розхристана, лежала на соф≥ з видом конаючоњ ≥ хлипала. « њњ очей текли сльози ≥ промочили вже широкий кружок на обою софи. √ерман зчудувавс¤ ≥ не знав, що думати на такий вид. ∆≥нка, бачилось, не заприм≥тила його входу, не рушалась, т≥льки груди њњ то п≥дносилис¤, то опадали поривисто, мов у велик≥й натуз≥. √ерман бо¤вс¤ п≥дступити до нењ, знаючи њњ крут≥ норови, але дал≥ з≥бравс¤ на в≥двагу.
Ч –ифко, –ифко! Ч сказав в≥н стиха, зближаючись до нењ.
Ч „ого хочеш? Ч спитала вона, бистро повертаючи головою.
Ч ўо тоб≥ сталос¤? „ого плачеш? Ч „ого хочеш? Ч повторила вона з притиском.Ч ’то тут з тобою прийшов? Ч “а н≥хто не прийшов. јди, н≥кого нема.
Ч Ќе бреши! я чула, що вас два. ’то то такий? Ч Ћеон √аммершл¤г.
Ч ј в≥н за чим? Ч “аж знаЇш, у нього нин≥ закладини були, просив мене...
Ч јле за чим його сюди принесло? Ч —лухай, –ифко,Ч почав √ерман, вид¤чи, що вона немов утихомирилась троха.Ч Ћеон Ч багатий чолов≥к, добрий чолов≥к, голова неаби¤ка...
Ч „и кажеш ти раз, чого в≥н тут прийшов, чи н≥? Ч перебила його –ифка, стискаючи кулаки.
Ч јдже чуЇш, що кажу. “≥льки послухай, Ћеон, кажу, багатий чолов≥к, ј ж≥нки у нього нема, т≥льки одна донька. „уЇш, –ифко, ти знаЇш його доньку ‘анн≥? ѕравда, що д≥вчина н≥чого? Ч Ќу? Ч «наЇш, що каже Ћеон? Ђ—ус≥до,Ч каже,Ч у мене одна донька, а у вас один син...ї √ерман не ск≥нчив. Ќа згадку про сина –ифка посин≥ла, задрожала вс¤, а в≥дтак, шпурнувши наб≥к ст≥льчик з-п≥д н≥г, випр¤милас¤ ≥ крикнула: Ч –озб≥йнику!  ровоп≥йце! ѕроч в≥д мене! ѕроч з-перед моњх очей!..
√ерман остовп≥в. ¬≥н не знав, що се сталос¤ з –ифкою, ≥ лепот≥в лишень раз за разом: Ч јле ж, –ифко, що з тобою сталос¤? ѕослухай!..
Ч ѕроч мен≥ з очей, потворо! Ч верещала –ифка.Ч ўоби тебе бог т¤жко побив та покарав! ўоби земл¤ п≥д тобою розступилас¤! ≤ди геть в≥д мене! “и, ти говориш мен≥ про сина! “и мав сина? “и мав коли серце?..
Ч јле ж, –ифко, що з тобою сталос¤? ѕослухай!..
Ч Ќ≥чого мен≥ в≥д тебе слухати, кате! ўоби й бог тебе не вислухав на своњм суд≥! ј х≥ба ти слухав мене, ¤к ¤ говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити прокл¤тою практикою... ј ти н≥, та й н≥! “епер маЇш, маЇш, чого-сь хот≥в! Ч Ќу, що сталос¤, –ифко? я н≥ про що не знаю? Ч Ќе знаЇш? √а, не знав би ти, що нин≥ за день, нелюде ¤кийсь. Ќа, погл¤нь, д≥знайс¤! Ќа! Ч ≤ вона кинула йому лист паперу.
√ерман дрожачими руками вз¤в п≥м''¤те, сл≥зьми промочене письмо, м≥ж тим коли –ифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долон¤ми ≥ т¤жко плакала.
ѕисьмо було з≥ Ћьвова, в≥д купц¤, у котрого практикував √отл≥б. √ерман, муркот¤чи, читав: Ђ¬исокоповажний пане! —ам не знаю, в≥д чого зачати ≥ ¤к розпов≥сти про те, що тут у нас сталос¤. ¬аш син, √отл≥б, уже три дн≥ тому пропав, ≥ вс¤к≥ пошукуванн¤ були дарм≥. ƒоперва нин≥ рано удалось пол≥ц≥њ найти його од≥ж, звиту докупи, в корчах на ѕелчинськ≥й гор≥. …ого ж самого дос≥ ан≥ сл≥ду. ƒогадка була, чи не втопивс¤ в став≥, але дос≥ не мож на було дошукатись т≥ла. ѕрињжджайте ¤кнайшвидше, може, удастьс¤ нам викрити, що з ним сталос¤. ¬проч≥м, коли б дещо викрилос¤, заким ще ви д≥станете се письмо, донесу телеграф≥чнеї.
√ерман зирнув на дату письма: ще передучора! ј телеграми не було,Ч значить, н≥чого! ¬≥н довгу хвилю сто¤в, мов остовп≥лий, сам не знаючи, що з ним д≥Їтьс¤. –ифчин голосний плач знов його протверезив.
Ч ¬идиш, видиш,Ч кричала вона,Ч до чого ти дов≥в свою дитину! ¬топивс¤ м≥й синочок, втопивс¤ м≥й √отл≥б!.. ≤ чому тебе зам≥сть нього не залл¤ла тво¤ прокл¤та кип''¤чка в ¤к≥й-де бориславськ≥й безодн≥!..
Ч Ѕоже м≥й,Ч сказав √ерман,Ч ж≥нко, май же розум, х≥ба ж ¤ тому винен? Ч Ќе ти винен? ј хто ж такий? ћоже, ¤! ≤ди, людоњде, не говори н≥чого, не ст≥й, њдь до Ћьвова, може, ще де¤к можна буде його вир¤тувати або хоть т≥ло в≥днайти!.. Ѕоже, боже, за що ти мене таким чолов≥ком покарав, що свою власну дитину в гр≥б вв≥гнав! “а й коби ще тих д≥тей у нього многоњ ј то одно-одн≥сеньке було, та й того нема!.. ќй-ой-ой, голово мо¤, розпукнис¤!..
Ч “а цить же, –ифко, чень ще не так зле, ¤к написано. „уЇш, що одну т≥льки од≥ж найшли! ј од≥ж що? ќд≥ж м≥г скинути...
Ч ј скинув би ти з себе шк≥ру твою погану!.. “и ще мен≥ договорюЇш, дор≥зуЇш мене, нелюде!.. ќ, ¤ знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина десь там у вод≥ риби њд¤ть! “об≥ що! јле ¤! ћоЇ серце краЇтьс¤, моЇ серце чуЇ, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..
√ерман бачив, що з ж≥нкою н≥що говорити, бо й так до ладу з нею не договоришс¤. ¬≥н кинувс¤ чнмборше наказати в≥зников≥, щоб збиравс¤ в дорогу, запр¤гав кон≥.
“од≥ до ƒрогобича не було ще зал≥зниц≥. ’от¤чи њхати до Ћьвова, треба було возом њхати до —три¤, бо аж в≥дтам ≥шла зал≥зниц¤ до Ћьвова.
ѕроход¤чи через великий пок≥й, √ерман зирнув наб≥к ≥ побачив Ћеона, котрий усе ще сид≥в на кр≥сл≥, мов на терню, чув розмову, перервану наглими вибухами плачу або хлипанн¤, але все ще не знав, що таке сталос¤ з його Ђсус≥дамиї ≥ що воно значитьс¤. √ерман аж тепер пригадав соб≥ Ћеона, про котрого за криком ж≥нки та власним нещаст¤м зовс≥м був позабув.
Ч ј, коханий сус≥до,Ч сказав в≥н, зближаючись до Ћеона,Ч даруйте, але нещаст¤...
ХЧ Ѕоже, що о вами сталос¤? Ч скрикнув Ћеон. Ч ¬и бл≥д≥ ¤к полотно, дрожите, ваша ж≥нка плаче, що се таке? Ч ≈х, ≥ не питайте,Ч сказав стиха √ерман,Ч нещаст¤, мов гр≥м з ¤сного неба, спало на наш д≥м, ≥ то так неспод≥вано, що ¤ ще й дос≥ не знаю, чи то все мен≥ снитьс¤, чи д≥йсна правда.
Ч јле каж≥ть же, боже м≥й,Ч ≥ нема н≥¤коњ ради?..
Ч яка на те рада! ’то воскресить мертвого!.. ѕропало, пропало моЇ щаст¤, мо¤ над≥¤! Ч ћертвого? Ч ќ так≥ ћ≥й син, м≥й √отл≥б, не жиЇ вже! Ч √отл≥б! ўо ви кажете? „и се може бути? Ч ѕише з≥ Ћьвова його принципал, що пропав десь.
 ≥лька дн≥в не можна було в≥дшукати й найменшого сл≥ду, аж вк≥нц≥ пол≥ц≥¤ найшла його од≥ж в корчах на ѕелчинськ≥й гор≥.
Ч ј т≥ло? Ч Ќ≥, т≥ла не найдено.
Ч јх, то, може, ще в≥н жис! Ч “¤жко, коханий сус≥до! я й сам так думав зразу.
јле дал≥, розваживши його характер ≥ все... все... ¤ стратив над≥ю! Ќ≥, не бачити вже мен≥ його, не бачити!..
јж тепер, коли √ерман улегшив своЇ серце тим опов≥данн¤м, з його очей потекли сльози. ¬≥н хоть ≥ знав, що син його був зопсутий ≥ нап≥вбезумний, все-таки знав також, що се його Їдиний син, насл≥дник його маЇтку. ј ще саме нин≥шнього дн¤ Ћеон вколисав був його серце такими солодкими над≥¤ми. ¬≥н починав уже думати, що хоть ≥ сам √отл≥б не поправитьс¤, то, може, гарна, розумна ж≥нка, ‘анн≥, зум≥Ї бодай здержувати його примхи.
взвичањти його повол≥ до спок≥йного, розумного житт¤.
ј тепер нараз усе пирсло, мов булька на вод≥. ѕосл≥дн≥ ниточки любов≥ в≥тц≥вськоњ ≥ сильн≥ нит≥ самолюбства в його серц≥ забол≥ли нараз Ч ≥ в≥н заплакав.
Ћеон кинувс¤ пот≥шати його.
Ч јх, коханий сус≥до, не плачте! Ч говорив в≥н.Ч я знаю напевно, що ваш √отл≥б живий, що ще будете мати з нього пот≥ху. Ћиш не дайтес¤ п≥дточувати туз≥.
“вердост≥, в≥дваги! Ќам, люд¤м сильним, кап≥тал≥стам, сто¤чим наперед≥ свого часу, треба все бути твердими ≥ незрушимими! √ерман хитав головою на тоту бес≥ду.
Ч ўо мен≥ з того? Ч в≥дказав в≥н сумно,Ч ѕощо мен≥ тепер сили кап≥талу, коли нема кому ним користуватис¤. ј ¤ Ч застарий уже!..
Ч Ќ≥, не тратьте над≥њ, не тратьте над≥њ! Ч вговорював Ћеон.Ч Ћиш швидко њдьте до Ћьвова,Ч ¤ вам ручу, що вам удастьс¤ його в≥дшукати.
Ч ќ, коб то бог дав, коб то бог дав! Ч скрикнув √ерман.Ч ѕравда ваша, поњду, мушу в≥днайти його, живого чи вмерлого! Ч Ќ≥, не вмерлого, а живого,Ч п≥дхопив Ћеон.Ч ≤ вже не лишайте його там, у того ¤когось купц¤, а привоз≥ть сюда, вс≥м нам на вт≥ху, на рад≥сть! “ак, коханий сус≥до, так!..
¬ т≥й хвил≥ створилис¤ двер≥ зо спальн≥ ≥ до покою вв≥йшла –ифка, ще заплакана ≥ вс¤ червона, мов грань.
њњ товсте, широке лице спалахнуло гн≥вом, коли побачила Ћеона. ≤ Ћеон соб≥ ж почувс¤ ¤кось не в своњй тар≥лц≥, коли побачив √ерманиху, високу, товсту ≥ гр≥зну, ¤к жива кара божа. јле, криючи своЇ зам≥шанн¤, в≥н в пересадн≥й чемност≥ п≥дб≥г до нењ, вклонивс¤, прот¤гнув лице дл¤ вираженн¤ смутку ≥ вже створив уста, щоб заговорити, коли √ерманиха, зг≥рдно огл¤нувши його в≥д ст≥п до голови, коротко, але голосно спитала: Ч ј ти чого тут хочеш, заволоко? Ћеон став н≥ в дв≥ н≥ в три на таке прив≥танн¤. ƒал≥ на лиц≥ його по¤вилас¤ холодна, силувана усм≥шка, ≥, ще раз клан¤ючись, в≥н зачав: Ч —правд≥, ласкава пан≥, дуже мен≥ жаль, що ¤ в таку невластиву пору...
Ч јле ¤ питаю, чого тут потребуЇш? Ч крикнула –ифка ≥ гл¤нула на нього з таким гн≥вом ≥ погордою, що Ћеонов≥ аж страшно зробилос¤, ≥ в≥н мимовол≥ мотнувс¤ взад.
Ч јле ж перепрошаю,Ч сказав в≥н, ще не трат¤чи в≥дваги,Ч ми тут от з вашим мужем, а моњм дорогим товаришем, укладали плани,Ч ах, ¤к≥ хорош≥ плани,Ч про нашу будущнну, ≥ ¤ в≥рю твердо, що бог нам допоможе д≥ждати ще њх справдженн¤! Ч ¬ам? Ѕог допоможе? Ћюдоњди ¤к≥сь, дводушники!Ч воркот≥ла –ифка, а дал≥, немов б≥снувата, п≥доймила затиснут≥ кулаки вгору ≥ кинулась на перепудженого Ћеона.
Ч Ќе п≥деш ти мен≥ з дому, душогубе! Ч кричала вода.Ч “и ще см≥Їш роздирати моЇ серце, говорити мен≥ своњ дурниц≥, коли м≥й син через вас ≥ ваш≥ прокл¤т≥ грош≥ зо св≥та пропав!.. ѕроч мен≥ з хати! ѕроч! ј ¤к ще раз поважишс¤ тут показатис¤, то тоб≥ видеру т≥ безвстидн≥, гадюч≥ оч≥! –озум≥Їш?..
Ћеон збл≥д, скуливс¤ п≥д градом тих сл≥в ≥, не звод¤чи очей з гр≥зноњ про¤ви, взадгузь ступав ≥д двер¤м.
Ч јле ж, ж≥нко, –ифко,Ч вм≥шавс¤ √ерман,Ч що тоб≥ сталос¤? «а що ображаЇш нашого доброго сус≥да? ј чень воно ще все не так, чень наш √отл≥б жиЇ, ≥ все те, про що ми говорили, може сповнитис¤? √ерман над≥¤вс¤ тим пот≥шити –ифку; показалось, що т≥льки дужче розлютив њњ на б≥дного Ћеона.
Ч ј хоть би й так було,Ч крикнула вона,Ч то ¤ волю дес¤ть раз побачити його мертвим, н≥ж бачити отсього поганина своњм сватом! Ќ≥, н≥коли, доки ¤ жию, н≥коли того не буде! ќба мужчини стали хвилею мов задерев≥л≥, не знаючи, що сталос¤ –ифц≥ ≥ в≥дки вз¤лась у нењ така встекла зл≥сть на Ћеона. ј коли –ифка не переставала кричати, кидатис¤ ≥ прогонювати Ћеона з свого дому, той, скулившис¤ ≥ натиснувши цил≥ндер на голову, вилет≥в з негостинних покоњв на подв≥р''¤, на вулицю ≥, не оббираючись, дрожачи весь з неспод≥ваного зрушенн¤, п≥шов до м≥ста.
Ч Ѕоже, тота ж≥нка справд≥ здур≥ла! Ч воркот≥в в≥н.
≤ вона мала бути свекрухою моЇњ ‘анн≥? “аже вона, гадина сороката, зањла б њњ за один день! ўаст¤ моЇ, що так сталос¤, що того... њх сина десь вирвало! “ьфу, не хочу мати з ними н≥¤кого д≥ла!..
“ак Ћеон воркот≥в ≥ спльовував дорогою. …ому аж тепер стало розумно, чому проч≥ багач≥ уникають √ермана, нерадо бувають в його дом≥ ≥, кр≥м торгових та грошових, не мають з ним н≥¤ких зносин. јле все-таки прикро було Ћеонов≥, що так сталос¤; жаль йому було тих блискучих над≥й ≥ план≥в, котрими недавно й сам упивавс¤.
“а т≥льки ж голова його пл≥дна була на так≥ плани, а коли розпавс¤ один, в≥н недовго жалував за ним, але швидко хапавс¤ другого. ≤ тепер в≥н живо покинув недавн≥ мр≥њ ≥ старавс¤ вжитис¤ в тоту думку, що Ђпрацюватиї йому надал≥ не у сп≥лц≥ з √ерманом, але самому, без √ермана або й против √ермана. Ђѕротив! ј! Ч думав в≥н.Ч ƒо того, певно, незадовго всилуЇ мене й сам √ерман, буде тепер старатис¤ ще б≥льше шкодити мен≥ї.
Ћеон ≥ сам не знав, дл¤ чого се видалось йому конечним, щоб √ерман тепер мусив ворогувати з ним. ¬≥н ≥ сам перед собою не був би одверто признавс¤ до того, що перекидаЇ на √ермана свою думку, що в серц≥ його закипаЇ ¤кась дика непри¤знь до √ермана за образу, д≥ знану в його дом≥, за обаленн¤ його блискучих план≥в.
Ћеон ≥ сам соб≥ не признававс¤, що се в≥н ≥менно рад би був тепер шкодити √ерманов≥, показати йому свою силу, Ђнавчити його розумуї. ¬≥н не входив у причини, але вдумувавс¤ т≥льки в саму боротьбу, старавс¤ наперед представити соб≥ њњ тис¤чн≥ случайност≥, п≥дходи, невдач≥, щоб завчасу против них забезпечитис¤, щоб √ерманов≥ впоперек дороги навести ¤к можна б≥льше завад ≥ некорисних обставин. ≤ в м≥ру того, ¤к х≥д його стававс¤ пов≥льн≥ший, в≥н чимраз глибше затоплювавс¤ в своњ думки, чимраз т¤жч≥ невдач≥ ≥ страти наводив на √ермана, упокорював того товстенького, спок≥йного, мов муром обведеного, багача, наводив на нього тривогу, аж вк≥нц≥ Ч перед самим входом до дому Ч обалив його зовс≥м ≥ враз з його скаженою ж≥нкою вигнав з посл≥днього закутка, з дому на Ѕориславськ≥м тракт≥.
Ч ј, так вам треба! Ч шепнув в≥н, немов радуючись њх розпуц≥,Ч аби ти знала, чар≥внице, ¤к мен≥ видр¤пувати оч≥! ¬ той час, коли Ћеон, затоплений в своњх мр≥¤х, радувавс¤ з ц≥лковитого упадку дому √ольдкремер≥в ≥ забиравс¤ до обраховуванн¤ користей, ¤к≥ спадуть на нього з тоњ великоњ поб≥ди, √ерман сам в карит≥ вихром ≥мчав улиц¤ми ƒрогобича на —трийський тракт. ¬≥н був ≥ще зовс≥м бл≥дий лицем, хвил¤ в≥д хвил≥ почував ¤кийсь холод за спиною ≥ легку дрож в т≥л≥, а в голов≥ його думки мутились ≥ перевертались, мов вода на млинов≥м колес≥.
Ќещаст¤ впало на нього так неспод≥вано, та й ще нещаст¤ таке дивне та непросл≥диме, що в≥н вк≥нц≥ пор≥шив Ч не думати н≥чог≥с≥нько ≥ ждати терпеливо, що з того всього вийде. ¬≥н постановив соб≥ пробути к≥лька дн≥в у Ћьвов≥ ≥ ужити вс≥х можливих способ≥в, щоби винайти сина ≥ ви¤снити всю справу, чому ≥ куди в≥н пропав. «а к≥лька дн≥в в≥н мусив њхати до ¬≥дн¤, куди його один торговий при¤тель телеграмою зазвав дл¤ злагодженн¤ важного д≥ла, тикаючого нафтового промислу в Ѕорислав≥.
 оли б, отже, в тих к≥лькох дн¤х не удалось йому у Ћьвов≥ добитис¤ свого, то в≥н р≥шив лишити справу в руках пол≥ц≥њ, а сам таки њхати до ¬≥дн¤. ѕравда, ж≥нка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого,Ч а про њзду до ¬≥дн¤ в нафтових д≥лах вона й чути не хот≥ла,Ч але що ж≥нка розум≥Ї! јбо ж то вона знаЇ, що √ерман хоть буде сам у Ћьвов≥, а √отл≥ба може й не в≥дшукати, а грош≥ ≥ без нього своЇ зробл¤ть, коли ще можна щонебудь зробити. ј в ¬≥дн≥ йому бути конче треба, там д≥ло без нього не п≥де. “аке розумував √ерман, кот¤чись у карит≥ бистро гостинцем до —три¤. ’вил¤ста п≥дг≥рська околиц¤ пересувалась перед ним, не лишаючи в душ≥ його н≥¤кого сл≥ду. ¬≥н ждав нетерпеливо, коли перед ним заб≥л≥ютьс¤ веж≥ —три¤; його нудили безконечн≥ р¤ди бер≥з та р¤бин, посаджен≥ по обох боках гостинц¤; в≥н зв≥льна почав успокоюватис¤, хитатис¤ в≥д одноњ ст≥нки карити до другоњ, а вк≥нц≥, прил¤гши лицем до подушки, заснув.
ѕо вињзд≥ √ермана –ифка кинулас¤ знов на софу, хлипаючи та витираючи сльози, ≥ к≥лько раз≥в кинула очима на нещасне письмо зо Ћьвова, т≥лько раз≥в сльози наново починали плисти з њњ очей. —льози лагодили њњ жаль, розливали вс¤к≥ думки, вона давала уноситись њм, мов тихим хвил¤м, не думаючи, куди вони несуть њњ. ’липаючи та обтираючи сльози, вона забулась зовс≥м, забувала нав≥ть про √отл≥ба, про лист, про своЇ горе ≥ чула т≥льки пливуч≥, холодн≥юч≥ сльози.
ƒе д≥лись т≥ часи, коли –ифка була б≥дною, робучою д≥вчиною? ƒе д≥лась тогочасна –ифка, проворна, працьовита, жартовлива ≥ вдоволена тим, що мала? “≥ часи ≥ тота –ифка згинули безсл≥дно, затерлис¤ нав≥ть в заморочен≥й пам''¤т≥ тепер≥шньоњ –ифки!..
ƒвадц¤ть л≥т минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча д≥вчина, одного хорошого вечора стр≥нулась случайно на вулиц≥ з б≥дним либаком Ч √ерманом √ольдкремером.
¬они розговорилис¤, познакомились. √ерман тод≥ починав непевним ще кроком ≥ти до багатства; в≥н мав зобов''¤занн¤ при л≥верунку до ц≥сарського депо, ≥ вже близько було йому все стратити, бо не стало йому грошей, щоб довершити все, до чого був зобов''¤завс¤. ѕочувши, що –ифка маЇ зложених троха грошей на в≥но, в≥н сквапно оженивс¤ з нею, п≥др¤тував тим в≥ном своЇ д≥ло ≥ добивс¤ великих зиск≥в. ўаст¤ усм≥хнулось йому ≥ в≥дтод≥ вже його не покидало. Ѕагатство плило до його рук, ≥ чим б≥льше нагромаджувалось, тим менпг≥ були страти, тим певн≥ш≥ зиски. √ерман увесь в≥ддавс¤ т≥й погон≥ за багатством; –ифка тепер стала дл¤ нього п''¤тим колесом у воз≥; в≥н р≥дко бував дома, а ¤к коли й завернув, то уникав њњ чим дал≥, то б≥льше. ≤ недармо. –ифка зм≥нилась за т≥ л≥та дуже, ≥ зм≥нилась не на користь соб≥, хоть, певно, без своЇњ вини. ћожна сказати, що √ерманове багатство зањло њњ, п≥дточило њњ моральну ≥стоту. «роду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, д≥ла, котрим би могла зайн¤тис¤. ƒоки жила в б≥дност≥, доти такого д≥ла њй не хибило. ¬она служила у багатих жид≥в, заробл¤ла вс≥л¤ко, щоб продержати себе ≥ свою т≥тку, Їдину сво¤чку, що њй осталась п≥сл¤ холери. –озум≥Їтьс¤, що, звичаЇм убогих жид≥в, вона не одержала н≥¤кого, нав≥ть звичайного, хайдерського образованн¤. “аке житт¤ ≥ прац¤, звичайно одностайна ≥ механ≥чна, розвинули њњ силу, њњ т≥ло, але зовс≥м не ткнули њњ думки. ¬она виросла в кругл≥й нев≥домост≥ ≥ темнот≥ духовн≥й, не мала нав≥ть тоњ природноњ спос≥бност≥ та розтор≥пност≥, ¤ку звичайно стр≥чаЇмо у с≥льських д≥вчат. “≥льки то, що було безпосередньо коло нењ, то могла вона пойн¤ти, тим могла зайн¤тис¤,Ч поза тим н≥чого не розум≥ла. “акою вз¤в њњ √ерман.
Ћюбов≥ м≥ж ними не було. ѕравда, зразу молода, здорова природа обох прит¤гала одно до другого,Ч нерозвит≥ чутт¤ ≥ думки нараз≥ й не бажали н≥чого б≥льше, кр≥м простоњ, т≥лесноњ розкош≥. “а й то ц≥лими дн¤ми вони звичайно не видалис¤,Ч тим приЇмн≥шою була зате стр≥ча вечором, њм уродилас¤ тод≥ донька, котра, однако ж, швидко вмерла,Ч здаЇтьс¤, через неосторожн≥сть самоњ матер≥ вноч≥. “од≥ ще √ольдкремери вважалис¤ за б≥дних: √ерман уган¤вс¤ по ц≥лих дн¤х по м≥ст≥ або по околишн≥х селах, –ифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила ≥ мила,Ч одним словом, жила роб≥тницею, так, ¤к ≥ дос≥. ≤ се була ще найщаслив≥ша пора њњ житт¤ замужем. ѕерша дитина, також здорова ≥ гарна д≥вчинка, дуже њњ т≥шила ≥ також чимало причинювала њй роботи й заход≥в. „им б≥льше –ифка робила та запопадала, тим ставала здоров≥шою ≥ весел≥шою. ѕравда, вона сама не внала, що се ≥менно з прац≥, ≥ частенько жалувалась перед чолов≥ком, що не маЇ н≥коли й хвил≥ в≥ддиху, що тратить здоров''¤, повторюючи б≥льше звичайн≥ бес≥ди других ж≥нок, ан≥ж говор¤чи з власного переконанн¤ ≥ з власноњ потреби.
Ќещаст¤ хот≥ло, щоб т≥ њњ бажанн¤ аж надто швидко сповнилис¤. √ерман розбагат≥в, закупив виг≥дний ≥ обширний д≥м на Ѕориславськ≥м тракт≥, найн¤в прислугу, ¤коњ вимагала –ифка,Ч ≥ њй зразу немов полегшало. ’одила по тих поко¤х, на котр≥ недавно ще несм≥ло погл¤дала з улиц≥, пригл¤далас¤ образам, мебл¤м, дзеркалам та обо¤м, пор¤дкувала в кухн≥, зазирала до сп≥жарн≥, але швидко п≥знала, що все те њњ ходженн¤ ≥ зазиранн¤ було непотр≥бне. √ерман сам видавав слугам усе по рахунку ≥ за найменшу недокладн≥сть грозив прогнанн¤м зо служби,тож при невеличк≥м господарств≥, ¤ке у них велось, не було що бо¤тись окрадуванн¤ через слуги. Ќайн¤тий ку хар розум≥вс¤ на варив≥ далеко л≥пше, н≥ж сама пан≥, а њњ ради та розпор¤дки прин≥мав з чемною насм≥шкою. ѕереставл¤ти мебл≥ ≥ перев≥шувати образи њй швидко навкучилось,Ч ≥ от тепер-то почалась нова, страшна доба њњ житт¤. ¬она дос≥ не знала, що таке нуда,Ч тепер нуда прос¤кла њњ до кост≥. ¬она то волочилас¤ по широких поко¤х, мов закл¤та, то сид≥ла в кухн≥, балакаючи з службою, то лежала ц≥лими годинами на соф≥, то виходила на вулицю 1 вертала швидко додому, не можучи найти соб≥ н≥¤кого зан¤тт¤, н≥¤коњ роботи, н≥чого, що би п≥ддержувало в ¤к≥м-небудь руху њњ нерви ≥ мозок. —лужба супроти нењ була мовчазлива, знаючи њњ дразлив≥сть за леда ¤ке слово. ¬ чужих домах вона бувала р≥дко, та й всюди обходились з нею дуже холодно. ¬проч≥м, вс¤к≥ в≥дв≥дини були дл¤ нењ мукою. —еред нових кружк≥в людей, в котр≥ так напруго ввело њњ багатство мужа, вона чулась зовс≥м чужою, не вм≥ла повернутис¤, не знала, що говорити, не розум≥ла ан≥ њх компл≥мент≥в, ан≥ њдких притик≥в, а своњми грубими дотепами та простими зам≥тками будила т≥льки см≥х. Ўвидко вона похопилась, що вона справд≥ стаЇтьс¤ т≥льки посм≥ховищем тих людей, ≥ перестала зовс≥м бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, кр≥м к≥лькох старших ж≥нок. “а й т≥ незадовго поображувались за њњ дразлив≥сть та нагл≥, непогамован≥ вибухи ≥ перестали бувати. –ифка осталась сама, мучилась ≥ билась, мов зв≥р л≥совий, запертий у кл≥тку, ≥ н≥¤к не розум≥ла, що се њй такого сталос¤, њњ нерозвита думка не могла ан≥ д≥йти до причини того стану, ан≥ найти з нього вих≥д, найти ¤ку-небудь д≥¤льн≥сть, ¤кенебудь зан¤тт¤ дл¤ своЇњ здоровоњ, крепкоњ натури, що, лишена без ус¤кого д≥ла, без ус¤кого жив≥шого ≥нтересу дл¤ житт¤, сама в соб≥ з''њдалась ≥ попел≥ла, вибухала х≥ба надм≥рним, безумним гн≥вом за леда др≥бною причиною.
¬ м≥ру того ¤к –ифка в≥двикала в≥д прац≥, прац¤ ставалась њй чимраз ненависн≥шою ≥ т¤жчою; вона не могла пересилувати себе, щоб прочитати аби одну книжку, хоть перед к≥лькома л≥тами т≥тка навчила була њњ троха читати. Ќуда застелювала все перед њњ очима с≥рою, непринадною опоною, ≥ вона ставалась чимраз самотн≥ша в св≥т≥, опадала чимраз глибше на дно тоњ пропаст≥, ¤ку круг нењ ≥ п≥д нею викопало багатство њњ чолов≥ка ≥ котроњ ан≥ вона, ан≥ њњ чолов≥к не вм≥ли заповнити н≥ сердечною любов''ю, н≥ розумною духовною працею.
ќт в так≥й-то пор≥ вродивсь –ифц≥ син Ч √отл≥б. Ћ≥кар≥ зразу не об≥цювали йому житт¤. ƒитина була хоровита, раз на раз кричала та плакала, а слуги в кухн≥ пош≥птували соб≥, що се ¤кесь Ђв≥дм≥нч¤ї. јле √отл≥б не вмер, хоть ≥ не стававсь здоров≥шим. «ато матер≥ його хоть на ¤кийсь час св≥т роз''¤снивс¤. ¬она ц≥лими дн¤ми б≥гала, кричала, суетилась коло дитини ≥ почулас¤ нараз здоров≥шою, менше дразливою. Ќуда пропала. ≤ р≥вноб≥жне з тим своњм виздоровленн¤м вона тим сильн≥ше полюбила свого сина, чим той був слабший ≥ докучлив≥ший. Ќед≥спан≥ ноч≥, ненастанна грижа та зах≥д коло нього Ч все це робило њй √отл≥ба дорожчим, мил≥шим. « часом хлопчина трохи н≥би одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духовн≥ спос≥бност≥ будуть далеко не блискуч≥. ¬≥н ледво в друг≥м роц≥ ймивс¤ ходити, а ще в трет≥м роц≥ житт¤ лепот≥в, ¤к шестим≥с¤чна дитина. «ато, на рад≥сть матер≥, почав њсти добре, немов через три перш≥ роки дуже проголодн≥вс¤. ∆ивотик у нього все був повний ≥ надутий, ¤к бубон, а скоро т≥льки троха зголодн≥в, сейчас починав верещати на всю хату. јле чим б≥льше п≥дростав √отл≥б, тим поганш≥ робились його норови. ¬≥н кождому мусив докучити, все псував, що далось зопсувати, ≥ ходив по поко¤х, мов ¤ка помана, визираючи т≥льки, де би м≥г чого причепитис¤. ћати любила його без пам''¤т≥, тр¤слась над ним ≥ у вс≥м волила його волю. њњ нерозвинута голова та довго придавлене чутт¤ не могли вказати њй другоњ дороги дл¤ про¤вленн¤ материнськоњ любов≥; вона н≥коли й не подумала про розумне вихованн¤ дитини, не дбала н≥ про що, кр≥м того, щоб сповнити кожде њњ бажанн¤. —луги бо¤лись малого √отл≥ба ¤к вогню, бо в≥н любив н≥ з сього н≥ з того причепитись ≥ або роздерти одежину, похл¤пати, вдр¤пнути, вкусити, або, коли сього не м≥г зробити, починав кричати щомоц≥, на крик приб≥гала мама, ≥ б≥дна людина малась тод≥ ще г≥рше. —варка ≥ штовханц≥ Ч то була ще найменша кара, а то лучалось, що служницю сейчас виган¤но зо служби. √ерман знов не любив сина вже хоть би тому, що ≥ в т≥ р≥дк≥ дн≥, коли бував дома, через нього не мав н≥коли супокою. ћалий √отл≥б зразу бо¤вс¤ батька, але коли к≥лька раз≥в мати за нього завз¤то ст¤лас¤ з в≥тцем ≥ отець уступив, хлопець своњм дит¤чим нюхом прочув, що й тут йому вол¤, бо мати оборонить, ≥ почав виступати против в≥тц¤ чимраз см≥л≥ше. —е лютило √ермана, але поза¤к ж≥нка у вс≥м потакувала синов≥ ≥ готова була дати соб≥ й око виймити за нього, то в≥н не м≥г на те н≥чого порадити, ≥ се ще п≥дносило його неохоту ≥ до ж≥нки, ≥ до сина. –озлад в родин≥ ще зб≥льшивс¤, коли при йшлось дати √отл≥ба до школи. –озум≥Їтьс¤, що к≥лька дн≥в перед записом –ифка плакала над своњм сином, немов то його поведуть до р≥зниц≥; вона розмовл¤ла з ним, немов прощаючись нав≥ки, розпов≥дала йому, ¤к≥-то там остр≥ люди, т≥ професори, ≥ наперед уже грозила њм, коли котрий поважитьс¤ ткнути њњ золотого синочка; вона наказувала йому, ¤к скоро хто в школ≥ чим-небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувавс¤ њй, а вона вже покаже професорам, ¤к мають з ним обходитис¤.
ќдним словом, √отл≥б, не бувши ще в школ≥, мав до нењ вже таку в≥дразу, немов се ¤кесь пекло, винайдене злими людьми навмисно на то, щоб мучити таких, ¤к в≥н, Ђзолотих синочк≥вї.
«ато √ерман ударивс¤ в другий б≥к. ¬≥н п≥шов до ректора отц≥в васил≥ан≥в, котр≥ в ƒрогобич≥ держали тод≥ одиноку головну школу, ≥ просив його давати поз≥р на √отл≥ба, щоби вчивс¤ ≥ привикав до пор¤дку. ¬≥н розпов≥в, що хлопець розпещений мамою ≥ зопсутий, ≥ просив держати його остро, не щадити грозьб а нав≥ть кари ≥ не зважати на те, що може говорити ≥ робити його ж≥нка. ƒодав нав≥ть, що коли б того було треба, в≥н винайде дл¤ √отл≥ба окрему квартиру поза домом, щоб усунути його з-п≥д шк≥дного впливу матер≥. ќтець ректор немало здивувавс¤ такою бес≥дою √ермана, але швидко й сам побачив, що √ерман говорив правду. √отл≥б не т≥льки зроду був мало спос≥бний до науки, але його початкове домашнЇ вихованн¤ було таке погане, що отц≥-професори, певно, з н≥ким ще не мали т≥лько гризоти, що з ним. ўохвил≥ ученики, товариш≥ √отл≥ба, приб≥гали жалуватис¤ на нього: сьому в≥н роздер книжку, другому п≥дбив око, третьому викинув в≥кном шапку в монастирський город.  оли хто в коритар¤х ≥ в класах робив найб≥льше крику ≥ стуку, то певно √отл≥б.  оли хто п≥д час науки бурчав або стукот≥в п≥д лавкою, то також в≥н.  оли хто в ц≥л≥м клас≥ см≥в сваритис¤ з професором, вийти з години, ще й дверима гримнути, то також в≥н. ѕрофесори зразу не знали, що з ним д≥¤ти; вони день у день жалувалис¤ ректоров≥, ректор писав до в≥тц¤, а отець в≥дписав коротке слово: бийте. ¬≥дтод≥ посипались на √отл≥ба кари та буки, котр≥ хоть про око троха н≥би втишили, скрушили його крут≥ норови, але довели його до скритост≥ ≥ завз¤тоњ злост≥ ≥ так до решти зопсували його моральну ≥стоту. Ћедво в семи чи восьми л≥тах √отл≥б ск≥нчив чотирикласову нормальну школу ≥, прибитий морально, нерозвинений духовно, з безграничною в≥дразою до науки ≥ зл≥стю до людей, а особливо до в≥тц¤, вступив в г≥мназ≥ю. јле тут в≥н в трьох роках не ск≥нчив ще й другого класу, коли поганий ≥ темний случай з в≥тцем перервав назавс≥ди його шк≥льну науку 1.
јле хто знаЇ, чи т≥ л≥та нещасливоњ шк≥льноњ науки не були т¤жч≥ ≥ нещаслив≥ш≥ дл¤ –ифки, н≥ж дл¤ самого √отл≥ба. –аз те, що школа на б≥льшу часть дн¤ розлучувала њњ з сином ≥ через те втручувала њњ наново в бездонну пропасть безд≥йства ≥ нуди. ј пот≥м ≥ те, що в≥чн≥ жал≥ та плач≥ √отл≥ба ще б≥льше лютили ≥ роздразнювали њњ. «разу вона, мов ранена львиц¤, б≥гала день у день до отц≥в васил≥ан≥в, нар≥кала на несправедлив≥сть ≥ неспос≥бн≥сть учител≥в, кричала ≥ кл¤ла, аж поки ректор не наганьбив њњ ≥ не заборонив приходити б≥льше. ¬≥дтак задумала була упертис¤ на т≥м, щоб в≥добрати √отл≥ба в≥д васил≥ан≥в ≥ дати до ¤коњ ≥ншоњ школи, але швидко роздумала, що ≥ншоњ школи в ƒрогобич≥ не було, а давати √отл≥ба до ¤кого другого м≥ста, м≥ж чужих людей,Ч про те вона й мислити не могла в≥д страху. ¬ т≥й безвих≥дн≥й матн≥ вона довгий час билас¤, мов риба в саку, ≥ не раз ц≥лими дн¤ми сид≥ла на соф≥, плачучи та думаючи, що ось, може, десь тепер у школ≥ т¤гнуть њњ сина, с≥пають, покладають на лавку, б''ють,Ч а тод≥ вона голосно проклинала ≥ школу, ≥ науку, ≥ чолов≥ка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку дл¤ сина ≥ дл¤ нењ. “≥ вибухи чутт¤ ставались чим дал≥, тим част≥ш≥ ≥ довели њњ вк≥нц≥ до ненавист≥ против ус≥х людей, до ¤когось ненастанного роздразненн¤, готового в кожд≥й хвил≥ вибухнути дикими прокл¤тт¤ми.
“епер уже –ифка й не подумала йти в товариство або чимнебудь розривати свою нудь; вона, мов закл¤та, волочилас¤ по дом≥, ≥ н≥хто з слуг без крайньоњ потреби не см≥в указатись њй на оч≥. “ой стан д≥йшов до крайност≥, коли √ерман два роки тому нараз в≥дв≥з √отл≥ба до Ћьвова ≥ дав до купц¤. –ифка зразу дур≥ла, рвала на соб≥ волосс¤, б≥гала по поко¤х ≥ кричала за сином Ч п≥зн≥ше успокоњлась троха ≥ довг≥ м≥с¤ц≥ сид≥ла день у день мовчки, мов дикий зв≥р у кл≥тц≥. —амота ≥ пустота круг нењ ≥ в н≥й сам≥й стали ще страшн≥ш≥,Ч нав≥ть чолов≥к бо¤вс¤ приступати до нењ ≥ старавс¤ ц≥лими дн¤ми не бувати дома. ≤ серед усењ тоњ тьми в серц≥ –ифки гор≥в лиш один огонь Ч безумна, сказати б зв≥р¤ча, любов до √отл≥ба. “епер зависна дол¤ наважилась видерти њй ≥ сю посл≥дню опору, затерти в њњ серц≥ ≥ сей посл≥дн≥й знак чолов≥цтва. ”дар '' —лучай той був предметом пов≥ст≥ ЂBoa constrictorї.
трафив –ифку страшенно, ≥ що вона в т≥й хвил≥ не з≥йшла з розуму, се було лиш дл¤ того, що не могла дати в≥ри свому нещастю.
ѕо вињзд≥ √ермана вона так ≥ застила на своњй соф≥.
Ќ≥¤к≥ думки не ворушились в њњ голов≥, т≥льки сльози плили. ¬есь св≥т щез дл¤ нењ, св≥тло померкло, люди вимерли,Ч вона чула т≥льки скимл¤чий, ненастанний б≥ль у серц≥.
Ќараз вона з≥рвалась ≥ задрожала ц≥лим т≥лом. ўо се такого? ўо за шум, за стук, за гов≥р долет≥в до нењ? ¬она заперла в соб≥ дух ≥ прислухалась. √ов≥р при вход≥. √олос служниц≥, котра немов сваритьс¤ з кимось, не пускаЇ до покою. ƒругий голос, р≥зкий ≥ гн≥вний, стук немов поваленого до земл≥ чолов≥ка, тр≥ск дверима, туп≥т крок≥в по поко¤х, ближче, чимраз ближче...
Ч јх, се в≥н, се м≥й син, се м≥й √отл≥б! Ч скрикнула –ифка ≥ кинулась ≥д двер¤м, назустр≥ч.
¬ т≥й хвил≥ створилис¤ двер≥, пхнут≥ сильною рукою, ≥ перед нею став Ч зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вугл¤рчук.
–ифка мимовол≥ скрикнула ≥ пруднулас¤ взад. ¬угл¤рчук гл¤д≥в на нењ гн≥вними, великими очима, в котрих блискала лют≥сть ≥ ненависть.
Ч ј що, п≥знаЇш мене? Ч проговорив в≥н р≥зко, ≥ в т≥й хвил≥ –ифка мов безумна кинулас¤ до нього, почала стискати ≥ ц≥лувати його лице, оч≥, руки, плачучи й см≥ючись.
Ч “ак се таки ти? “о ¤ не помилилас¤! Ѕоже, ти жиЇш, ти здоров, а ¤ вже мало не вмерла! —иночку м≥й!  оханий м≥й, ти живий, живий!..
¬икрикам не було к≥нц¤. –ифка пот¤гла вугл¤рчука на софу ≥ не випускала з обн¤ть, поки в≥н сам не вирвавс¤.
ѕоперед всього, чуючи кроки надход¤чоњ служниц≥, в≥н замкнув двер≥ ≥, обертаючис¤ до матер≥, сказав: Ч Ќакажи т≥й прокл¤т≥й малп≥, най соб≥ йде до чорта, бо њй роз≥б''ю њњ пустий череп, ¤к мен≥ сейчас в≥дси не вступитьс¤! –ифка, послушна синов≥, наказала кр≥зь замкнен≥ двер≥ служниц≥, щоб ≥шла до кухн≥ ≥ не входила, аж њњ закличе, а в≥дтак почала знов обн≥мати ≥ пестити сина, не звод¤чи й на хвилю очей з його надутого, замурзаного лиц¤.
Ч ћ≥й синочку,Ч почала вона,Ч що се з тобою? ўо ти зробив? ≤ вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов с¤ вбога од≥ж була смертельною раною на його т≥л≥.
Ч јга, а ви думали, що ¤ так ≥ до смерт≥ буду терп≥ти того прокл¤того купц¤! Ч крикнув √отл≥б, тупаючи зо злост≥ ногами ≥ вириваючись з обн¤ть матер≥.Ч ¬и гадали, що ¤ не посм≥ю мати свою волю! √а! Ч јле ж, золото моЇ, хто так гадав! Ч скрикнула –ифка.Ч “о х≥ба той нелюд, тв≥й отець, так гадав! Ч ј ти н≥? Ч я? √осподи! —иночку, ¤ би кров≥ своЇњ не жалувала дл¤ тебе.  ≥лько ¤ наговорилас¤ йому...
Ч ј в≥н куди поњхав? Ч перервав њй √отл≥б.
Ч “а до Ћьвова, шукати за тобою.
Ч ј так,Ч сказав √отл≥б з усм≥хом вдоволенн¤,Ч то най же соб≥ шукаЇ! Ч јле ¤к же ти прибув сюди, любчику? Ч як? Ќе видиш? « вугл¤рами, що вертали зо Ћьвова.
Ч Ѕ≥дна мо¤ дитиночко! Ч скрикнула –ифка.Ч “а й ти з ними њхав ц≥лу дорогу! “о ти мусив назнатис¤ б≥ди, господи! јле швидко скинь того паскудство з себе; ¤ кажу принести води, обмийс¤, переберис¤!.. я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд в≥з тебе назад,Ч н≥, н≥куди! —кидай, любчику, тоту нечисть, скидай, ¤ зараз п≥ду найти дл¤ тебе чисте шматт¤. ј ти голоден, правда?.. ѕочекай, ¤ закличу служницю...
≤ вона встала, щоб задзвонити. јле √отл≥б силом≥ць затримав њњ.
Ч ƒай спок≥й, не треба,Ч сказав в≥н коротко.
Ч јле чому ж, синочку? “а чень же так не будеш...
Ч јга, ти гадала,Ч сказав √отл≥б, стаючи перед нею,Ч що ¤ на то т≥льки вирвавс¤ зо Ћьвова в тих лахах, на то т≥льки пл≥вс¤ з вугл¤рами п''¤тнадц¤ть миль, щоби, скоро сюда, знов датис¤ вам в руки, датис¤ заперти в ¤ку там кл≥тку та ще на додаток слухати ваш крик та ваш≥ науки? ќ, не буде того! Ч јле ж, синку,Ч скрикнула, бл≥дн≥ючи ≥ дрожачи з тривоги, –ифка,Ч що ж ти хочеш робити? Ќе б≥йс¤, тут дома ¤ за тебе стою, н≥хто тоб≥ н≥чого не вд≥Ї! Ч Ќе потребую твого сто¤нн¤, ¤ соб≥ сам за себе постою! Ч јле що ж ти будеш д≥¤ти? Ч Ѕуду соб≥ жити, ¤к сам захочу, без вашоњ оп≥ки! Ч √осподи, таже ¤ тоб≥ не бороню й дома жити, ¤к сам хочеш! Ч јга, не борониш! ј най-но лиш де вийду, забавлюс¤, зараз питанн¤, плач≥, чорт знаЇ що!.. Ќе потребую того. ј ще ¤к в≥н прињде,Ч о, то би ¤ виграв! –ифку щось немов за серце стисло на тот≥ слова. ¬она чула, що син не любить њњ, не терпить њњ пестощ≥в, ≥ теЇ почутт¤ навело на нењ страх, немов у т≥й хвил≥ тратила сина другий раз, ≥ вже назавс≥ди. ¬она недвижно сид≥ла на соф≥, не звод¤чи з нього очей, але не могла й слова сказати.
Ч ƒай мен≥ грошей, ¤ соб≥ потрафлю сам жити на стою руку,Ч сказав √отл≥б, не зважаючи на њњ чутт¤.
Ч јле де ж ти п≥деш? Ч “об≥. н≥що до того. я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро прињде, а в≥н би казав мене шандар¤ми привести.
Ч јле ж богом кленус¤, що не скажу! Ч Ќу, то й ¤ тоб≥ не скажу. Ќащо маЇш знати? ƒавай грош≥! –ифка встала ≥ створила бюрко, але грошей у нењ не було н≥коли много. ¬ бюрку найшла т≥льки 50 ринських ≥ подала њх мовчки √отл≥бов≥.
Ч “а що тото! Ч сказав в≥н, обертаючи в руках банкнот.Ч ∆ебраков≥ ¤кому даЇш, чи що? Ч Ѕ≥льше не маю, синочку, подивис¤ сам.
¬≥н зазирнув до бюрка, перерив в н≥м усе а, не найшовши б≥льше грошей, сказав: Ч Ќу, най ≥ так. «а к≥лька день вистарайс¤ б≥льше.
Ч “о прийдеш? Ч спитала мати рад≥сно.
Ч Ѕуду вид≥ти. як його не буде, то прийду, а н≥, то пришлю кого. як покаже в≥д мене знак, то дай йому грош≥ в запечатан≥й пачц≥. јле пам''¤тай соб≥,Ч ≥ тут √отл≥б гр≥зно зн≥с перед нею кулаки,Ч н≥кому про мене не кажи ан≥ слова! Ч Ќ≥кому? Ч Ќ≥кому! ≤ то тоб≥ наказую! јн≥ йому, ан≥ слугам, н≥кому! Ќай н≥хто в ƒрогобич≥ не знаЇ про мене. ’очу, щоби мен≥ н≥хто не докучав. ј ¤к скажеш кому, то пам''¤тай соб≥! Ч јле ж, синочку, тут тебе вид≥ла служниц¤.
Ч “ота малпа? —кажи, що п≥сланець в≥д кого абощо!  ажи, що хочеш, лиш про мене ан≥ слова. ј ¤кби в≥н д≥знавс¤, що ¤ живий ≥ тут приходжу, або ¤кби хто сл≥див мене абощо, то пам''¤тай соб≥, такого вам нароблю лиха, що й не спам''¤таЇтес¤. ’очу жити соб≥ на свою руку, та й год≥! Ч Ѕоже м≥й! Ч скрикнула –ифка, заламуючи руки.Ч ƒоки ж так будеш жити! Ч ƒоки мен≥ схочетьс¤! ≤ з тими словами √отл≥б п≥д≥йшов до в≥кна, створив його, немов хот¤чи погл¤нути в сад, ≥ в одн≥й хвил≥ скочив в≥кном надв≥р. –ифка з≥рвалас¤, скрикнула, п≥дб≥гла до в≥кна, але √отл≥ба вже й сл≥ду не було. “≥льки висок≥ лопухи в сад≥ шевелилис¤, немов щось тихо м≥ж собою шепочучи.
¬ т≥й хвил≥ вб≥гла служниц¤, бл≥да ≥ зал¤кана, до покою об≥ч спальн≥ ≥ почала кричати: Ч ѕан≥, пан≥! –ифка живо от¤милась ≥ створила двер≥.
Ч ѕан≥, що вам такого? ¬и кричали, кликали мене? Ч я? “ебе?  оли? Ч питала –ифка, почервон≥вши, мов грань.
Ч “а тепер. ћен≥ здавалос¤, що пан≥ кричали.
Ч “о в твоњй дурн≥й голов≥ кричало, малпо ¤кась! ћарш до кухн≥! „и ¤ тоб≥ не казала аж тод≥ приходити, коли тебе закличу? Ч јле мен≥ здавалос¤, що мене пан≥ кличуть? Ч несм≥ло закинула служниц¤.
Ч ћарш до кухн≥, коли тоб≥ кажу! Ч крикнула –ифка.Ч ≤ най тоб≥ на другий раз не здаЇтьс¤ н≥чого, розум≥Їш?..
ћинуло вже три нед≥л≥ в≥д закладин. Ћеон≥в д≥м швидко здвигавс¤ догори: п≥двалини були вже положен≥, ≥ фронтова ст≥на з тесаного кам≥нн¤ зносилас¤ вже на л≥коть понад землею. Ѕудовничий нагл¤дав за роботою, а в перших дн¤х ≥ сам Ћеон ц≥лими дн¤ми тут просиджував, нипаючи в кожний кут ≥ вс≥х понукуючи до посп≥ху.
јле се недовго тривало. якесь нагле д≥ло покликало Ћеона до ¬≥дн¤, а хоть без нього робота й не йшла пов≥льн≥ше, то прец≥нь роб≥тники ¤кось легше в≥дотхнули, не вид¤чи над собою тоњ в≥чноњ змори.
ќдного рана, ще перед шостою годиною, к≥лька роб≥тник≥в сид≥ло на дилинах та кам≥нню, ждучи, аж закалатають до роботи. ¬они гуторили про те ≥ про се, поки проч≥ роб≥тники сходилис¤. ќсь прийшов ≥ будовничий, огл¤нувс¤ довкола ≥ остро крикнув: Ч ј що, вс≥ ви тут? Ч ¬с≥,Ч в≥дпов≥в майстер мул¤рський.
Ч «ачинати роботу! ќдин роб≥тник закалатав. «ворухнулось усе на плацу.
ћул¤ри плювали в руки ≥ брали в≥дтак оскарби, кельн≥ ≥ молотки; хлопц≥ та д≥вчата, найн¤т≥ до ношенн¤ цегли, стогнучи, згинали плеч≥ ≥ накладали на себе дерев''¤ний прилад до ношенн¤ цегли, втикаючи два довг≥ к≥лки по обох боках шињ, немов у ¤рмо; тесл≥ помахували блискучими топорами; трач≥ л≥зли на кобильниц≥; велика машина людськоњ робучоњ сили зо скрипом, стогнанн¤м та з≥тханн¤м почала входити в рух.
¬т≥м, улицею в≥д ринку над≥йшов ще один роб≥тник, скулений, нужденний, схорований, ≥ завернув на плац будови.
Ч ƒай боже добрий день! Ч сказав в≥н слабим голосом, стаючи близ майстра. ќб≥здр≥вс¤ майстер, погл¤нули й друг≥ мул¤ри.
Ч “о ти, Ѕенедю? Ќу, що ж ти, здоров уже? Ч “а н≥би здоров,Ч в≥дказав Ѕенедьо.Ч Ќема коли слабувати; видите, мати стара, слаба, не њй мене заходити! Ч Ќу, а зможеш же ти робити, чолов≥че? Ч спитав майстер.Ч “аже ти вигл¤даЇш ¤к ¤кий неб≥жчик, куди тоб≥ до роботи! Ч √а, що д≥¤ти,Ч в≥дпов≥в Ѕенедьо,Ч що зможу, то буду робити. ј троха розмахаюс¤, то чень ≥ сам поправлюс¤ та окр≥пну. ј м≥сце чень ту буде дл¤ мене? Ч “а воно би то... ¤к же, бути буде, рук треба ¤кнайб≥льше, бо пан квапить з будованн¤м. ѕ≥ди та замельдуйс¤ будовничому та й ставай до роботи.
Ѕенедьо положив св≥й м≥шок з хл≥бом та мул¤рським знар¤дд¤м наб≥к ≥ п≥шов шукати будовничого, щоб йому опов≥стис¤, що прийшов на роботу.
ѕан будовничий ¤краз ла¤в ¤когось теслю за те, що негладко обт≥сував платов, коли Ѕенедьо п≥д≥йшов д ньому з капелюхом в руц≥.
Ч ј ти що, чому не робиш, а волочишс¤? Ч гримнув будовничий на Ѕенед¤, не п≥знавши його зразу ≥ думаючи, що се котрийсь ≥з щоденних мул¤р≥в прийшов до нього з ¤кою просьбою.
Ч “а ¤ хочу стати, лиш прийшов папу будовничому опов≥стис¤, що ¤ вже подужав ≥ вийшов на роботу. “а й просив би-м визначити мен≥, де маю ставати.
Ч ѕодужав? ј, то ти нин≥ перший раз? Ч Ќ≥, прошу пана будовничого, ¤ вже тут був на робот≥, т≥льки що при закладинах мене п≥дойма скал≥чила.
Ч ј, то ти? Ч скрикнув будовничий. Ч “о ти тод≥ наробив нам б≥ди, а тепер ще сюди л≥зеш? Ч “а ¤коњ б≥ди, прошу пана будовничого? Ч ћовчи, дурню, коли ¤ говорю! “и впивс¤, не впту пивс¤ на час, а мен≥ ганьба! —коро що, зараз ус≥ до будовничого: в≥н винен, не дбаЇ на людське житт¤, не вм≥Ї кам≥нь спустити! Ќ≥, досить уже того, ¤ таких роб≥тник≥в не потребую б≥льше.
Ч я впивс¤? Ч скрикнув здивований Ѕенедьо.Ч ѕане будовничий, ¤ ще, в≥дколи жию, не був п''¤ний... ’то вам то сказав? Ч ќ так, тоб≥ лиш пов≥р, то ти готов прис¤гатис¤, що й не знаЇш, ¤к вигл¤даЇ гор≥лка. Ќ≥, пуста тво¤ робота Ч прис¤гайс¤ ¤к хоч, ¤ тебе на роботу не прийму! Ч јле ж, пане будовничий, майте бога в серц≥! ўо ¤ вам винен! я тут своЇ здоров''¤ стратив, ледво трохи виду¤сав, а ¤к ви м¤ тепер наженете, то де ¤ соб≥ зароблю, хто м¤ прийме? Ч ј най тебе приймаЇ хто хоче, мене то що обходить! ћен≥ прец≥нь в≥льно приймати або не приймати на роботу, кого мен≥ подобаЇтьс¤! Ч јле ж бо ¤ ту вже прийн¤тий, а що мене не було три тижн≥, то прец≥нь не мо¤ вина. я вже не кажу н≥чого о т≥м, що ¤ болю витерп≥в, ан≥ не жадаю н≥чо за той час, хоть певно, що ¤кби мен≥ добр≥ люди не були допомогли, то був би-м враз ≥з мат≥р''ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же мен≥ належитьс¤ тутка робота! Ч √а-га-га! Ќалежитьс¤! јд≥ть, ¤к в≥н соб≥ вим≥ркував! ј чи ти знаЇш, дурний мудю, що ти тут кождий день, кожду годину на моњй ласц≥ робиш? як ¤ не схочу, та й тебе нема, нажену тебе, та й ≥ди тод≥ процесуй мене! Ќа таку мову Ѕенедьо не найшов уже н≥¤коњ в≥дпов≥д≥.
¬≥н понурив голову ≥ мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. ѕравда, в≥н ≥ дос≥ не раз чував так≥ слова, але н≥коли дос≥ вони не вразили його, н≥коли не визвали в його душ≥ такого голосного почутт¤ несправедливост≥'' та притиску. ЂЌевже ж се правда? Ч думалось йому.Ч Ќевже ж роб≥тник завс≥ди робить на його ласц≥? ј коли роб≥тник с¤к-так жиЇ, то, значитьс¤, також т≥льки з його ласки? ј з чиЇњ ж ласки мене скал≥чила п≥дойма? ј коли в≥н раз у раз такий ласкавий на роб≥тника, то чи¤ ж ласка тепер виган¤Ї мене з зар≥бку на голодну смерть? “а н≥, щось воно, бачу, не так! „и будовничий держав мене дос≥ при життю, о т≥м ¤ не знаю, але то знаю, що з його ласки ¤ скал≥чений, слабий ≥ без роботи!ї Ч Ќу що,Ч перервав його гадки будовничий,Ч чого ж ти стоњш? «абирайс¤ в≥дси! Ч “а ¤ пану тут м≥сц¤ не застою, заберус¤. Ћиш усе таки мен≥ здаЇтьс¤, що то не так повинно бути, ¤к пан кажуть.
Ч ўо, що? “и мен≥ хочеш науку давати? Ќу, добре, ну, кажи, ¤к повинно бути? Ч ¬и, пане, повинн≥ знати, що й ви так само слуга, ¤к ¤, що коли би вас не наймили до роботи так, ¤к мене, то й ви би мерли з голоду так, ¤к ≥ ¤.
Ч ’а-ха-ха! “и, певно, на берлоз≥ лежачи, такого розуму набравс¤! Ќу, ну, говори дал≥, ¤к ще повинно бути? Ѕудовничий сто¤в перед Ѕенедьом, уз¤вс¤ за п≥дбоки ≥ см≥¤вс¤, але його здорове лице, червоне, ¤к бур¤к, показувало, що зл≥сть у н≥м кип≥ла ≥ в кожд≥й хвил≥ готова була вибухнути з-поза силуваного см≥ху. јле Ѕенедьо не зважав ан≥ на його см≥х, ан≥ на його зл≥сть. ѕочутт¤ д≥знаноњ кривди додало йому см≥лост≥.
Ч ј так ≥ще повинно бути,Ч сказав в≥н твердо,Ч щоби ви, пане будовничий, не збиткувалис¤ над б≥дним роб≥тником ≥ не дор≥кали його берлогом, бо ще хто знаЇ, що й вас може чекати.
≤ затим, не чекаючи на в≥дпов≥дь будовннчого, Ѕенедьо в≥двернувс¤ в≥д нього, вз¤в св≥й м≥шок, сказав прочим роб≥тникам: ЂЅувайте здоров≥, братт¤ї,Ч ≥ вийшов з плацу на вулицю.
ј тепер куди? Ѕ≥дний Ѕенедьо всю над≥ю покладав на тоту роботу. ¬≥н знав, що такого слабого де≥нде не приймуть. ј тепер, коли й ц¤ посл≥дн¤ над≥¤ розв≥¤лась, в≥н став на вулиц≥, мов прибитий, не знаючи, куди повернутис¤. ƒодому йти? “ам стара мати чекаЇ на його заробок.
≤ти шукати роботи? јле де? Ќ≥в≥дки не видно було над≥њ.
 оли, вт≥м, прийшло йому на гадку вдатис¤ до вищого пана, н≥ж будовничий, до самого Ћеона, ≥ просити його, щоб прийн¤в на роботу.
 оли в≥н все те роздумував, сто¤чи на улиц≥ перед плацом, де будувавс¤ д≥м, надб≥г п≥сланець, котрий голосно закликав, щоби пан будовничий ≥шов до пана. Ѕудовничий здивувавс¤ ≥ запитав, чи пан уже прињхав з ¬≥дн¤.
Ч ѕрињхав учора вноч≥ ≥ просить, щоби пан швиденько прийшли до нього.
Ѕудовничий, а за ¤нм ≥ Ѕенедьо, п≥шли до Ћеона. “ой ходив по подв≥р''ю, а побачивши п≥дход¤чих, п≥шов супроти них.
Ч ћаю з паном невеличке д≥льце,Ч сказав в≥н, прив≥тавши будовничого, по ч≥м, звернувшис¤ до Ѕенед¤, спитав: Ч ј ти за чим? Ч “а ¤, прошу пана, хот≥в би стати на роботу,Ч сказав Ѕенедьо.
Ч “о не до мене належить, проси пана будовничого.
Ч я вже просив, але пан будовничий не хочуть...
Ч –озум≥Їтьс¤, що не хочу,Ч вм≥шавс¤ будовничий.Ч “о той сам,Ч сказав в≥н, звертаючись до Ћеона,Ч котрий при закладинах з≥став скал≥чений через своЇ недбальство. ўо мен≥ з такого роб≥тника! “а й, впроч≥м, в≥н тепер слабий, а ¤ роб≥тник≥в маю досить.
Ч јга, то той сам! Ч нагадав соб≥ Ћеон.Ч √м, воно б то випадало щось дл¤ нього зробити, будь-що-будь.Ч ≤ додав, звертаючись до Ѕенед¤: Ч Ќу, ну, ¤кось-то буде, зажди тут, поки тебе не закличу. ќт тут с¤дь на іанок та й посидь.
ƒовго вони оба бес≥дували. Ѕенедьо за той час сид≥в на іанку ≥ гр≥вс¤ на сонц≥.
јле ось на ¤к≥мось час≥ вийшов будовничий, ¤кийсь троха кислий, ≥, не звертаючи уваги на Ѕенед¤, п≥шов.
ѕо к≥лькох хвил¤х вийшов ≥ Ћеон.
Ч “и потребуЇш роботи? Ч спитав в≥н Ѕенед¤.
Ч “а певно, прошу пана, чолов≥к з роботи жиЇ, то робота дл¤ нього то само, що житт¤.
Ч “а-бо, видиш, будовничий не хоче тебе мати тут в ƒрогобич≥. јле ти не журис¤, ¤ зачинаю зараз будувати в Ѕорислав≥ новий млин паровий, то вже там будеш мати роботи досить.
Ч ¬ Ѕорислав≥?.. ћлин паровий?.. Ч зачудувавс¤ Ѕенедьо, а дал≥ змовчав, не см≥ючи вдаватись з таким паном у розмову.
Ч Ќу, що ж тоб≥ так дивно? Ч спитав, усм≥хаючись, Ћеон. Ч ћлин то млин, тоб≥, мул¤ров≥, все одно.
Ч “а ¤ то вже й сам соб≥ гадаю, що панська р≥ч Ч розказувати, а наша р≥ч Ч робити. ћлин то й млин.
Ч “≥льки то, видиш, ¤ би хот≥в, щоби будинок був немудрий, так соб≥, в дв≥ цегли, без поверха, т≥льки вшир троха. “о не буде такий звичайний паровий млин, ¤к усе будують. я найшов такого чолов≥ка, що тото все вигадав, ≥ план зробив, ≥ сам буде вести роботу. Ќу, видиш, будовничий дуже носом крутить, ¤к увид≥в той план. ј ти розум≥Їшс¤ на т≥м, ¤к що треба робити п≥сл¤ плану? Ч “а чому б н≥? як чолов≥к маЇ п≥д рукою рисунок ≥ м≥ру, то не велика штука.
Ч “ак, так, зв≥сно, що не велика штука,Ч сказав Ћеон.Ч ќтож, видиш, ¤ не все буду м≥г надзирати за тим, що там робитьс¤ в Ѕорислав≥, а будовничий так тут зо мною сперечавс¤, що готов мен≥ наробити ¤коњ саламахи ≥ поставити не так, ¤к у план≥ нарисовано.
“о ¤ вже буду просити тебе, скоро що не так, дати мен≥ знати.
Ѕенедьо сто¤в ≥ дивувавс¤ на ц≥лу тоту бес≥ду, що се за млин такий, що будовничий на нього носом крутить ≥ що пан боњтьс¤, щоб часом не зробив не так, ¤к у план≥ стоњть? ≤ в≥дки приходить Ћеону звертатис¤ до нього, щоб надзирав над будовничим? Ѕенедьо на все те не м≥г найти в своњй голов≥ в≥дпов≥д≥ ≥ сто¤в перед Ћеоном, немов вагаючись.
Ч Ќе б≥йс¤, будь т≥льки щирий дл¤ мене в т≥м д≥л≥, то, певно, не пожалуЇш того. ƒоки буде будованн¤ в Ѕорислав≥, доти будеш там, ≥ то з платою не пом≥чника, а ц≥лого мул¤ра. ј потому Ч побачимо.
Ѕенедьо ще дужче здивувавс¤. ¬≥дки нараз така щедр≥сть у Ћеона? ј вт≥м, хто його знаЇ, думалось йому дал≥, може, йому й направду так до потреби приходитьс¤, ну, то в≥н ≥ платить. “а й х≥ба ж се дл¤ нього велика р≥ч? ј дл¤ б≥дного пом≥чника мул¤рського все-таки доброд≥йство велике. “ак роздумавши, Ѕенедьо р≥шивс¤ пристати на Ћеонову умову, ще й под¤кував йому за ласку.
Ч Ќу, ну, не д¤куй,Ч в≥дпов≥в Ћеон,Ч ¤ не под¤ки в≥д тебе потребую, а в≥рноњ услуги; ¤к будеш добре справуватис¤, то ¤ тебе певно не забуду. ј тепер ≥ди ≥ вибирайс¤ ¤кнайборше до Ѕорислава, щоби-сь зараз завтра м≥г ставитис¤ на м≥сц≥, за Ѕориславом, над р≥кою.
≤ з тими словами Ћеон дав Ѕенедьов≥ к≥лька ринських завдатку ≥ п≥шов до свого покою. Ѕенедьо не спод≥вавс¤ на нин≥ такого гарного дл¤ себе здобутку. ¬т≥шений, вернув в≥н додому ≥ розказав своњй стар≥й матер≥ про все, що йому нин≥ приключилос¤.
Ч ўо д≥¤ти, мамко?ХЧ к≥нчив в≥н своЇ опов≥данн¤.Ч “реба брати роботу там, де дають. ѕ≥ду до Ѕорислава.
Ч “а ¤ ти, синку, й не в≥драджую, а т≥льки вважай, щоби-сь усе по правд≥ жив ≥ до недоброго н≥коли руки не подав. Ѕо то з тим млином, видаЇсь мен≥, щось та не так. Ѕог його там знаЇ, що соб≥ той жидюга загадав, а ти дбай за свою душу.
Ч ≤ мен≥ самому ¤кось воно видалос¤ не так, ¤к в≥н говорив. ј вже тото зовс≥м мен≥ не сподобалос¤, що мен≥ каже надзирати за будовничим. ѕравда й то, що будовничий циган та шахрай, але в≥дки ¤, простий роб≥тник, приходжу до того, щоби надзирати за паном?.. Ќу, а ко ли би-м щось ≥ направду побачив неладного, то й без його платн≥ сказав би-м йому все. Ѕудем вид≥ти, що буде.
јле коли Ѕенедьо зовс≥м уже з≥бравс¤ в дорогу ≥ став прощатис¤ з мат≥р''ю, то стара мати н≥ з сього н≥ з того почала плакати ≥, обн¤вши сина, довго не хот≥ла його пустити в≥д себе.
Ч јле год≥ ж бо, мамко, год≥, незадовго побачимос¤! Ч вт≥шав њњ Ѕенедьо.
Ч ќй, так, так, добре тоб≥ говорити! Ч в≥дпов≥ла мати плачучи.Ч ’≥ба ж ти не видиш, ¤ка ¤ стара? ћен≥ леда день-година, та й жити год≥. ј ¤к так виджу, що ти йдеш геть в≥д мене, то мен≥ здаЇтьс¤, що вже т¤ н≥коли не побачу.
Ч ј най бог боронить! ћамко, що ви говорите! Ч “ото говорю, що ми серце каже. ≤ так ми здаЇтьс¤, що ти, синку, йдеш до того Ѕорислава, ¤к у ¤ку западню, ≥ що л≥пше би було, ¤кби-сь в≥дн≥с той завдаток ≥ оставс¤ тут.
Ч јле ж, мамко мо¤, на ч≥м тут оставатис¤, коли роботи нема? я ж вам кажу, що ¤к скоро би-м щось повид≥в недоброго, то най м¤ пан ≥ ц≥лого озолотить, ¤ му й години довше при робот≥ не буду.
Ч √а, то йди, коли така тво¤ вол¤, ¤ ти не бороню, ≥ най т¤ господь благословить! ≤ стара мати з≥ сл≥зьми випровадила свого сина в дорогу до Ѕорислава, а коли вернулась в≥дтак в свою цюпку ≥ побачилась сама, вона довго-довго сто¤ла з заломаними руками, а дал≥ заридала.
Ч —иночку м≥й! Ќай т¤ бог благословить на добр≥й дороз≥! я вже, певно, не ввиджус¤ з тобою! Ѕула нед≥л¤, коли Ѕенедьо вибравс¤ в дорогу. ¬ церкв≥ —в¤тоњ тр≥йц≥, попри котру переходив, д¤ки грим≥ли хвалу божу. ј напротив церкви, на нужденн≥м дрогобицьк≥м бруку, поп≥д муром сид≥ли купами р≥пники в прос¤клих нафтою сорочках та подертих кафтанах, ждучи, аж ск≥нчитьс¤ хвала божа, щоб в≥дтак рушити до Ѕорислава.
ƒе¤к≥ хрестилис¤ та шептали оченаш≥, друг≥ др≥мали на сон¤чн≥й спец≥, ≥нш≥ знов держали в руках дес¤тикрейцаров≥ хл≥бен¤та ≥ цибулю ≥ њли, кусаючи з ц≥лого, некра¤ного хл≥ба. Ѕенедьо не задержувавс¤ коло церкви, не дожидавсь к≥нц¤ хвали божоњ. Ѕо хоть до Ѕорислава з ƒрогобича й не так-то далеко, усього милька невеличка, ≥ хоть роботи шукати йому не було треба так, ¤к б≥льш≥й част≥ отих р≥пник≥в, то йому наговорили, що в Ѕорислав≥ дуже т¤жко найти помешканн¤, а йому хот≥лос¤ жити десь поблизу фабрики, при котр≥й мав робити; в≥н по нещасн≥м удар≥ при закладинах чувс¤ дуже слабий в ногах ≥ знав, що по бориславськ≥м непросихаюч≥м болот≥ далеко ходити не зможе. “ому-то Ѕенедьо сп≥шив до Ѕорислава, щоб винайти соб≥ хату, поки ще наплине багато робу чого люду та позаймаЇ вс≥ закамарки. јле йому треба було наймити хату на довший час, хоть на м≥с¤ць; найти таку хату було трудн≥ше, бо в Ѕорислав≥ найб≥льша часть ус¤ких нор наймаЇтьс¤ перепливаючому людов≥ на одну н≥ч,Ч се й найл≥пше виплачуЇтьс¤ жидам.
јле немало здивувавс¤ Ѕенедьо, коли, вийшовши за м≥сто, побачив, що, ¤к далеко т¤глас¤ дорога, всюди по н≥й мр≥ли купки р≥пник≥в, зв≥льна поступаючи серед туман≥в пороху. “≥ не ждали к≥нц¤ хвали божоњ, а сп≥шать, щоб залучити де¤ку роботу. ’л≥б видно у кождого в брудн≥й полотн¤н≥й торб≥; у де¤ких з торби висувалис¤ зелен≥ пера молодоњ цибул≥. ¬енедьо зразу обминав т≥ купки ≥ йшов сам. јле дал≥ йому зробилос¤ нудно ≥ прикро йти самому. —онце жарило запеклу вже й потр≥скану землю. ’оть уже незадовго май к≥нчивс¤, то зб≥жж¤ на пол≥ ще н≥чим того не показувало. ¬≥вси, ледво з≥йшовши, зав''¤ли без дощу ≥ покупилис¤ при земл≥. ќзиме жито п≥дн¤лос¤ трохи в≥д земл≥, але очевид¤чки закл¤кло на пн≥ ≥ не колосилось, хоть саме на те була пора. ярина н≥¤ка, ан≥ бульба, ще й не сходила: зашкаруп≥ла ≥ висушена сонцем на к≥лька цал≥в вглиб земл¤ не давала посадженому нас≥нню н≥¤коњ вогкост≥. —ум збирав, коли було гл¤нути на поле. Ћиш одна кропива та г≥рчиц¤, п≥дхопившис¤ завчасу ≥ пустивши глибше в землю св≥й веретенистий кор≥нь, бу¤ли та розросталис¤. ј сонце все пекло та жарило; хмари, мов дрочачись з б≥дними р≥льниками, все надвеч≥р збиралис¤ на неб≥, а в≥дтак, не пустивши ≥ крапл≥ дощу, розпливалис¤ против ноч≥. ѕо селах, через котр≥ проходили р≥пники, стр≥чалис¤ люди, сам≥ сумн≥ та чорн≥, мов земл¤. Ќе чути було звичайних нед≥льних см≥х≥в та жарт≥в по вигонах. —тарш≥ іазди гл¤д≥ли то на поле, то на небо мов з ¤ким докором, а в≥дтак безрадно в розпуц≥ опускали руки. ј Ѕенедьо, весь облитий потом ≥ прис≥лий порохом, також з важкими думами в серц≥, минав т≥ б≥дн≥ села, примираюч≥ тепер з голоду на передн≥вку ≥ ждуч≥ ще страшн≥шого передн≥вку на будуще.
Ч ќбернис¤, господи, ласков свойов на мир христи¤нський! Ч дол≥тали до Ѕенед¤ важк≥ молитви сел¤н майже з кождого об≥йст¤. ј небо гл¤д≥ло на них аж полове, сон це пекло, мов найн¤те, а хмари, худ≥, б≥л¤в≥ та проз≥рчаст≥, л≥ниво волоклис¤ з заходу.
ѕрикро ≥ нудно зробилось Ѕенедьов≥ ≥ти самому серед тоњ м≥зер≥њ. ¬≥н прилучивс¤ до одноњ громадки р≥пник≥в.
Ч ј куди бог провадить? Ч питали вони Ѕенед¤ по звичайних прив≥танн¤х.
Ч “уди, куди й вас,Ч в≥дпов≥в Ѕенедьо.
Ч Ќу, але ви не до ¤м? Ч “а н≥, ¤ мул¤р.
Ч “о, може, де буде що нового муруватис¤? Ч ј так, ¤ вже наймлений. “у ось той... √аммершл¤г буде мурувати новий...Ч Ѕенедьо зап''¤вс¤. ¬≥н не в≥рив в Ћеон≥в паровий млин ≥ вперед, але тепер, бес≥дуючи з р≥пниками, почув мимовол≥, що сказав би велику н≥сен≥тницю, коли б њм пов≥в про паровий млин.
Ч ...нову нафтарню,Ч док≥нчив в≥н.
Ч Ќу, то богу д¤кувати, що буде хоть троха ¤коњ новоњ роботи,Ч сказав один р≥пник.Ч „ень ≥ чолов≥к там де¤к притулитьс¤.
Ч јбо що, при ¤мах нема роботи? Ч спитав Ѕенедьо.
Ч ≈й, чому би не було,Ч в≥дпов≥в р≥пник ≥ махнув рукою.Ч “а що нам з того, коли плат¤ть так, що й вижити год≥. јд≥ть, що народу йде, але тото, що ту видите, то де, х≥ба ¤ка сота часть! ѕередновинок т¤жкий, а ще й тепер, ад≥ть, кара божа! ћай, а пече так, ¤к в жнива, дощу нема,Ч гадаЇте, що не буде голод?.. Ќу, то де ж нар≥д д≥нетьс¤? ’то ще троха чуЇ в соб≥ сили, то пхаЇтьс¤ сюда, щоби щось заробити. Ќу, а дл¤ жид≥в се празник.
–об≥тника прибуло, зараз плати уривають. ƒ≥стод≥то: роби за т≥лько, а не схочеш ти, зараз дес¤ть на твоЇ м≥сце чекаЇ. “а й гадаЇте, що не чекаЇ? “ам ¤к вийдете рано на улицю, ¤к погл¤нете Ч що трави-з≥лл¤, т≥лько народу за роботою. “о з половину понаймають, а решта або вертаЇ додому гол≥руч, або отак перевал¤Їтьс¤ день межи жидами: води винесе, дров врубаЇ абощо, аби кусник хл≥ба або ложку страви д≥стати. “а й така б≥да в наш≥м Ѕорислав≥! ¬с≥ р≥пники, що йшли при куп≥, розгомон≥лис¤. ќпов≥данн¤ њх товариша про бориславську б≥ду д≥ткнуло вс≥х забол¤че.  ождий найшов щось докинути, ≥ перед Ѕенедьом нараз стала страшна картина людськоњ нужди ≥ притиску. ¬≥н в≥ддавна привик був чути, що в Ѕорислав≥ робота небезпечна, але зато платитьс¤ дуже добре.
ѕравда, нужденний вид р≥пник≥в, що щонед≥л≥ сотками сид≥ли коло —в¤тоњ тр≥йц≥, казав йому догадуватись, що воно щось трохи не так з тим добрим зар≥бком, але н≥коли в≥н не мав нагоди докладно про те вив≥датись. јж тепер нараз опов≥данн¤ р≥пник≥в розкрило перед ним всю правду. —трашне, безв≥драдне положенн¤ такоњ величезноњ купи народу вдарило його так сильно, що в≥н ≥шов, мов оглушений, ≥ н≥ про що ≥нше не м≥г ≥ подумати.
Ђ„и ж се правда? „и ж се може бути?ї Ч запитував в≥н сам себе. ѕравда, ≥ в≥н бачив б≥ду на своњм в≥ку, ≥ в≥н зазнав нужди та голоду, притиску, самовол≥ та безроботиц≥.
јле все''таки до такоњ ступен≥ опущенн¤ й пониженн¤, про ¤ке розказували р≥пники, в м≥ст≥ н≥¤кий рем≥сник не доходив. –≥пники розказували страшн≥ под≥њ голодноњ смерт≥, самовб≥йства, рабунк≥в. « њх опов≥дань Ѕенедьо побачив ≥ те непривичне дл¤ нього д≥ло, що в нужд≥ одного роб≥тника друг≥ зовс≥м не туралис¤ до нього, не п≥дпомагали його, а лишали на волю божу. –≥пники ≥ про те розказували, ¤к хор≥ њх товариш≥ умирали, опущен≥ ≥ розточен≥ червами, ¤к не раз аж по к≥лькох дн¤х найдено умершого без людськоњ помоч≥ р≥пника в ¤к≥м-небудь в≥длюдн≥м закамарку. “≥ опов≥данн¤ страшно вразили Ѕенед¤. ¬≥н зр≥с ≥ виховавс¤ в м≥ст≥. …ого отець був таким же пом≥чником мул¤рським, ¤к ≥ в≥н, Ч тож Ѕенедьо в≥дмаленьку вживс¤ ≥ вбувс¤ в в≥дв≥чн≥ перекази м≥ських рем≥сник≥в, з њх хоть лихо уладженим цеховим пор¤дком, з њх хоть слабеньким намаганн¤м до взањмноњ помоч≥, до т≥сн≥шого зв''¤зку вс≥х працюючих в одн≥м ремесл≥. ѕравда, за Ѕенедьових час≥в цехова встанова м≥ж дрогобицькими мул¤рами зовс≥м уже близька була оконечного впадку. ћайстри ще давн≥ше роз≥крали були цехову касу, на котру складалис¤ здавна пор≥вно ≥ майстри, й чел¤дники, а котрою без н≥¤кого нагл¤ду, ан≥ обрахунку зав≥дували майстри сам≥. Ќе було за що удержувати господи, т. Ї. гостиниц≥, в котр≥й би в означен≥ дн≥ сходилась рада цехова ≥ де би вписувавс¤ кождий потребуючий роботи чел¤дник, а також ≥ майстер, де би, отже, був немов ринок дл¤ найму чел¤дник≥в. ћайстри перестали турбуватись про цехов≥ д≥ла, а т≥льки удержували ще докладно чергу, коли котрий при врочист≥м обход≥ мав нести стару цехову хоругов. јле зам≥сть того старого ≥ передрухн≥лого зв''¤зку почав за Ѕенедьових час≥в про¤вл¤тись м≥ж дрогобицькими мул¤рами новий зв''¤зок, хоть ще й невиразно та хвилево. ¬ случаю слабост≥ котрого чел¤дника або пом≥чника збирали проч≥ чел¤дники, пом≥чники та де¤к≥ б≥дн≥ш≥ майстри добров≥льн≥ складки ≥ давали хорому або його родин≥ запомогу тижнево через весь час його слабост≥. “ак само давали вони запомогу, хоть ≥ меншу, дл¤ такого, котрий часом оставав без роботи, а р≥вночасно старалис¤ розпитати ≥ нара¤ти йому чи то роботу в своњм ремесл≥, чи ¤ке-небудь ≥нше зан¤тт¤. ѕравда, слаб≥ се були початки взањмност≥, але вони удержувались ≥ м≥цн≥ли. « часом д≥йшло до того, що в раз≥ потреби не де¤к≥, а вс≥ вже чел¤дники платили правильно складки, м≥ж тим коли давн≥ше ан≥ про таку загальну, ан≥ про правильне плаченн¤ не було й бес≥ди.
¬ таких м≥ських рем≥сницьких переказах зр≥с Ѕенедьо.
¬ибувши терм≥н ≥ ставши чел¤дником, а дал≥ пом≥чником мул¤рським, в≥н дуже живо займавс¤ новим, повстаючим зав''¤зком роб≥тницькоњ сп≥льност≥ ≥ взањмност≥. Ѕ≥дний ≥ ще й слабовитий, в≥н живо, ¤к н≥хто другий, почував потребу такоњ сп≥льност≥ та взањмност≥ ≥ в≥д самого початку свого чел¤дництва не переставав намовл¤ти та заохочувати своњх товариш≥в, щоби в раз≥ потреби правильно платили те, що зобов''¤жутьс¤ платити, щоби об≥цювали те т≥льки, що зможуть додержати, ≥ раз об≥ц¤ного додержували св¤то, так, щоби на слов≥ роб≥тника можна було пол¤гати, ¤к на певн≥й поруц≥. ¬се то були реч≥ хоть дл¤ наших людей на словах не нов≥, але на д≥л≥ у нас дуже слабо практикован≥, вимагаюч≥ такого вишколенн¤ власноњ вол≥ ≥ власних забаг≥в, що Ѕенедьо ще з к≥лькома запопадлив≥шими чел¤дниками, котр≥ сю справу вз¤ли соб≥ дуже до серц¤, довг≥ л≥та мали досить прац≥, поки привчили людей до б≥льшоњ точност≥ та видержки.
¬се те робилось м≥ж дрогобицькими мул¤рами, так сказати, навпомацки. ¬они не зносилис¤ з н≥¤кими роб≥тниками з б≥льших м≥ст, х≥ба з мул¤рами з —три¤ та —амбора, так само н≥ в ч≥м не св≥дущими, ¤к ≥ вони. ¬они не знали н≥чого про великий зр≥ст роб≥тницькоњ сп≥льност≥ та взањмност≥ в других кра¤х, не знали про те, ¤к роб≥тники стають докупи та орган≥зуютьс¤ до великоњ боротьби з багатирством та вс¤кою кривдою народною, до боротьби за св≥й заробок, за обезпеченн¤ своњх ж≥нок ≥ д≥тей, своЇњ старост≥ ≥ своњх вд≥в та сир≥т. Ќе знали дрогобицьк≥ мул¤ри й про великий зр≥ст роб≥тницькоњ думки на заход≥ ™вропи, ан≥ про змаганн¤ роб≥тник≥в ус≥х крањв до њњ осушенн¤. ¬сього того вони не знали, а прец≥нь однаков≥ обставини, однакова хвил¤ часу зробила те, що та сама думка, те саме змаганн¤ почало не¤сно про¤вл¤тис¤ й м≥ж ними.
Ѕенедьо не раз у важких хвил¤х задумувавс¤ над долею роб≥тника. «роду утлий ≥ хоровитий, в≥н дуже був вразливий на вс¤кий, хоть ≥ чужий, б≥ль, на вс¤ку кривду та неправду. «ганьбить майстер чел¤дника не по правд≥, урве кас≥Їр роб≥тников≥ к≥льканадц¤ть цент≥в з платн≥, нажене будовничий чолов≥ка з роботи без причини або за ¤ке вразне слово,Ч Ѕенедьов≥ немовби хто н≥ж встромив у живе т≥ло. ¬≥н побл≥дне, з≥гнетьс¤ в дугу; лице, ≥ без того сухе та довгообразе, ще б≥льше прот¤гнетьс¤, ≥ робить в≥н свою роботу мовчки, але видно по н≥м, що радше б вол≥в в землю запастис¤, н≥ж на таке дивитись. ќсь в таких-то хвил¤х задумувавс¤ Ѕенедьо над долею роб≥тника.
 ождий його окривдить, думалось йому, ≥ добра Ї, н≥хто йому за те н≥чого не скаже. ќсь будовничий з≥пхнув чолов≥ка з муру ≥ нала¤в щонайпоганшими словами, ще й в потилицю натовк ≥ нагнав з роботи. ј най-но би той чолов≥к обернувс¤ та хоть раз ударив будовничого в потилицю? —ейчас би його ≥ на пол≥ц≥ю, ≥ в суд, ≥ в ≤ванову хату. јле т≥ Ѕенедьов≥ думки завс≥ди й зупин¤лис¤ на т≥м суц≥, з котрого вийшли, на стар≥м ≥ тверд≥м суц≥ сусп≥льноњ нер≥вност≥ м≥ж людьми. ≤ хоть не раз в≥н повтор¤в, ¤к повтор¤ють м≥льйони нашого люду: Ђ—е так не повинно бутиї,Ч то прец≥нь т≥ слова не помагали йому розгадати круту загадку про причину тоњ нер≥вност≥ ≥ можност≥ њњ усунути, але т≥льки немов обминали трудн≥сть.
ќтак було й тепер. ћовчки йшов Ѕенедьо, слухаючи опов≥дань р≥пник≥в про погане бориславське житт¤.
Ђяк же се так,Ч думалось йому,Ч що т≥лько тис¤ч народу день поза день терпить таку неволю, а ще друг≥ тис¤ч≥ раз у раз прибувають на такий самий празник? —ам≥ соб≥ псують. ѕравда, тим по селах ще г≥рше, бо хоть н≥хто над ними не збиткуЇтьс¤, н≥хто њх так не обдираЇ, то зате голод. √осподи, ≥ ¤к же помочи так≥й куп≥ народу? Ќ≥хто не в сил≥ њм помочи!ї Ч ј ¤к же ви,Ч спитав враз Ѕенедьо р≥пник≥в,Ч не тр≥бували де¤кого способу, щоби р¤туватис¤? Ч ј ¤кий же може бути спос≥б? Ч в≥дпов≥в р≥пник простодушно.Ч “у способу нема н≥¤кого.
Ѕенедьо понурив голову. “о само, до чого в≥н додумавс¤, р≥пник висказав так р≥шучо, ¤к найб≥льший певник.
«начить, воно так ≥ мусить бути, так бог дав. ј може, спос≥б е, т≥льки що вони або сл≥п≥ та не вид¤ть, або т≥льки л≥нив≥, не шукають, а то найшли би ≥ побачили б? Ч Ќу, а тр≥бували ви робити складки м≥ж собов, щоби один других р¤тувати в б≥д≥, в слабост≥? Ч спитав Ѕенедьо.
–≥пники розреготались. Ќу, к≥лько би там тих складок треба, щоби пор¤тувати вс≥х б≥дуючих! јдже й так ;;сждий там б≥дуЇ.
Ч Ќу, але один б≥льше б≥дуЇ, другий менше. ¬се н≥ таки мож би зар¤тувати б≥льше б≥дуючого, хорого, безроб≥тного. ќт гак, ¤к у нас, мул¤р≥в, в м≥ст≥.
Ч ≈, що, у вас ≥нша р≥ч, а ту ≥нша. “у нар≥д Ч збиранина зо св≥туњ Ч ј у нас х≥ба н≥? Ч ≈, а все-таки, що у вас можна вдати, того у нас н≥хто на св≥т≥ не вдасть.
–≥пники не знали своЇњ сили ≥ не в≥рили в нењ.
Ѕенедьо знов утих ≥ почав роздумувати над њх словами.
Ђ≈, н≥,Ч заключив в≥н,Ч видно вже з того, що мусить бути ¤кийсь спос≥б на тоту нужду, т≥льки вони одн≥ сл≥п≥ та й не найдуть, а друг≥ л≥нив≥ та не шукають того способу!ї ћ≥ж тим наш≥ п≥шоходи лишили нал≥во “устан≥вську дорогу, по котр≥й ≥шли дос≥, ≥ звернули на п≥вперечну сте¤ску, що вела через р≥чку ≥ горбок до Ѕорислава. ѕеребр≥вши р≥чку ≥ з≥йшовши пом≥ж густим гложж¤м та л≥щиною на њњ крутий, високий берег, вони вже й стали на верс≥ горбка. Ќеподал≥к перед ними лежав Ѕорислав, мов на тарел≥. Ќевисок≥ п≥д гонт¤м доми б≥л≥лис¤ до сонц¤, мов ср≥бл¤ва луска. ѕонад дахами де-не-де видн≥лис¤ червон≥, тонк≥ ≥ висок≥ комини нафтарень, мов кровав≥ пасмуги, с¤гаюч≥ до неба. ƒалеко, на друг≥м к≥нц≥ Ѕорислава, на горб≥, сто¤ла стара церковц¤ п≥д липами, ≥ круг нењ ще тислис¤ останки давнього села.
Ѕенедьо хоть бував ≥ вперед в Ѕорислав≥, але все т≥льки коротко. ¬≥н не знав тут м≥сцевост≥. “ому-то в≥н розпов≥в р≥пникам, де ≥ на ¤к≥м плацу казано йому ставати на роботу, ≥ просив њх, щоби йому показали, де Ї той плац.
–≥пники зараз догадалис¤ того м≥сц¤ ≥ показали його Ѕенедьов≥. —е була досить обширна р≥внина м≥ж високими берегами р≥чки тут, перед входом до Ѕорислава, трохи в≥ддал≥к нал≥во в≥д √убицького гостинц¤. ’ат близько було небагато, ≥ Ѕенедьо, розставшись з р≥пниками, р≥шивсь ≥ти хата в≥д хати ≥ питати за помешканн¤м. јле в перших хатах, до котрих зайшов ≥ в котрих жили жиди, йому не хот≥ли винаймити помешканн¤ на довший час. ’ати т≥ були низьк≥ ≥ дуже широк≥,Ч очевидно, п≥д њх дахами м≥стилос¤ багато закамарк≥в дл¤ пом≥щенн¤ р≥пник≥в, а корисне положенн¤ њх на краю Ѕорислава давало њм можлив≥сть бути пристановком дл¤ вс≥х св≥жо або п≥зно прибуваючих.
“ак пройшов Ѕенедьо задармо п''¤ть чи ш≥сть хат. ƒал≥ опинивс¤ на улиц≥ перед старою, маленькою хатиною ≥ став, не знаючи, чи йти й сюди питати м≥сц¤, чи обминати сю будку, а йти дал≥. ’атина була, ¤к ус≥ проч≥, п≥д іонтами, т≥льки що стар≥ іонти понагнивали ≥ поросли зеленим мохом. ƒо улиц≥ виходило двоЇ в≥конц¤т, котр≥ ледве троха глип≥ли над землею; а ще з високо насипаноњ улиц≥ просто проти них спливало з улиц≥ болото, замулюючи ст≥ну чимраз б≥льше ≥ вже ось-ось дос¤гаючи здрухн≥лих варцаб≥в. ѕеред хатиною була, ¤к ≥ перед другими, голотеча: н≥ городц¤, н≥ муравнику, ¤к се водитьс¤ де≥нде.
јж по хвил≥ р≥шивсь Ѕенедьо не минати ≥ сењ хати.
ƒверц≥ скрипнули, ≥ Ѕенедьо вв≥йшов до малесеньких темних с≥нц≥в, а в≥дти до об≥леноњ св≥тлиц≥. ¬≥н здивувавсь, заставши тут не жид≥в, а старого р≥пника ≥ молодицю. ћолодиц¤, коло тридц¤ти л≥т, в б≥л≥й сорочц≥ з червоними заст≥жками, сид≥ла на лав≥ п≥д в≥кном, оперши голову на л≥коть, ≥ плакала. —тарий р≥пник сид≥в насеред хати на низеньк≥м ст≥льчику, з люлькою в зубах, ≥, очевидно, пот≥шав њњ.  оли Ѕенедьо вв≥йшов до хати, молодиц¤ швидко обтерла сльози, а старий р≥пник зачав кашл¤ти ≥ довбати люльку. Ѕенедьо поздоровив њх ≥ запитав, чи не прийн¤ли б його на довший час на мешканн¤.
–≥пник ≥ молодиц¤ гл¤нули по соб≥ ≥ хвилю мовчали. ƒал≥ в≥дозвавс¤ р≥пник: Ч √а, або ¤ знаю. ќсь молодиц¤: се њњ хата,Ч ¤к вона скаже, так ≥ буде.
Ч Ѕодай вас,Ч в≥дказала р≥зко молодиц¤.Ч як ¤ скажу! я ту вже ц≥лий р≥к не сиджу, ≥ бог знаЇ, чи буду коли сид≥ти,Ч ≥ вона рукавом обтерла знов сльози,Ч а ви мене в то вдаЇте. “о ¤к ви скажете, бо ви ту сидите.
як вам буде до вигоди, то так ≥ роб≥ть, а ¤ ту що можу сказати! —тарий р≥пник троха зм≥шавс¤ ≥ почав ще пильн≥ше довбати свою череп''¤ну люльку, хоть у н≥й ≥ н≥чого вже не було. Ѕенедьо все ще сто¤в край порога з м≥шком на плечах. –≥пник мовчав.
Ч ’атина т≥сненька, ¤к бачите,Ч зачала знов молодиц¤,Ч може, вам ≥ невиг≥дно буде. ¬и, ¤к виджу, з м≥ста, не привикли до такого, ¤к тут у нас...
ћолодиц¤ говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку р≥пника, буц≥мто в≥н хоче в≥дмовити Ѕенедьов≥.
Ч ≈, що з того, що з м≥ста,Ч в≥дпов≥в Ѕенедьо,Ч а ¤, не б≥йтес¤, привик також до вс¤коњ б≥ди. ќт ¤к кождий зар≥бний чолов≥к. “≥льки видите, тут така причина зо мнов, що ¤ троха слабий в ногах через нещасливий трафунок,Ч у нас, у мул¤р≥в, ус¤ко буваЇ,Ч а маю роботу он ту недалечко над р≥кою, на т≥м зар≥нку. “ам буде ставитись новий... нова нафтарн¤. “о, видите, хт≥в би-м найти де поблизько помешканн¤ Ч ¤ке-будь, от аби переночувати, адже ¤ ц≥л≥с≥нький день на робот≥,Ч бо здалека таки не зможу лазити по ваш≥м бориславськ≥м болот≥. Ќу, а ту жиди не хот¤ть н≥де приймати на довший час; а дл¤ мене би то все було л≥пше жити у свого чолов≥ка, н≥ж у жида.
“≥льки, ¤к дл¤ вас...
¬ т≥й хвил≥ старий р≥пник перервав йому бес≥ду. ¬≥н кинув нараз люльку на землю, схопивс¤ з ст≥льчика, прискочив до Ѕенед¤, одною рукою схопив йому з плечей м≥шок, а другою попхав його до лави.
Ч јле, чолов≥че, б≥йс¤ бога,Ч кричав з ком≥чним гн≥вом старий,Ч не пендич н≥чого, т≥льки с≥дай! —тоњш ми тут коло порога, а в мене д≥ти не поснуть. —≥дай ту ≥ най з тобою все добре с≥даЇ в наш≥й хат≥! „ому було так в≥дразу не сказати,Ч а то ¤ тепер ≥ сам о соб≥ готов подумати, що-м г≥рший в≥д ≥нших!..
Ѕенедьо видививс¤ на старого дивака, немов не розум≥в його бес≥ди, а дал≥ запитав: Ч Ќу, а що, то приймаЇте м¤ до себе? Ч “аже чуЇш, що приймаю,Ч сказав старий.Ч “≥льки, розум≥Їтьс¤, ¤к будеш добрий. як будеш злий, то таки завтра вижену.
Ч √а, чень ми вже ¤кось погодимос¤,Ч сказав Ѕенедьо.
Ч Ќу, ¤к погодимос¤, то будеш моњм сином, хоть то мен≥ з тими синами, правду р≥кши, не ведетьс¤!.. (ћолодиц¤ знов обтерла оч≥).
Ч ј почому ж ви озьмете в≥д мене? Ч ј Ї в тебе ¤кий р≥д? Ч ћама е.
Ч —тара? Ч —тара.
Ч Ќу, то даш по ш≥стц≥ на м≥с¤ць.
Ѕенедьо оп''¤ть видививс¤ на старого.
Ч ¬и, певно, хт≥ли сказати Ђна тижденьї? Ч я вже л≥пше знаю, що ¤ хт≥в сказати,Ч в≥др≥зав старий.Ч “ак буде, ¤к ¤ сказав, та й досить о т≥м балакати.
Ѕенедьо з дива не виходив. —тарий тим часом знов с≥в на св≥й ст≥льчик ≥, нахмурившись, почав накладати люльку.
Ч “а, ћќ∆е б, на згоду принести гор≥вки? Ч заговорив Ѕенедьо.
—тарий гл¤нув на нього сп≥длоб''¤.
Ч “и мен≥, небоже, з тим з≥лл¤м не вињзди, ан≥ с¤ з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоЇ! Ч в≥др≥зав в≥н гн≥вно.
Ч ¬ибачайте,Ч перепрошав Ѕенедьо,Ч ¤ сам не п''ю, хоч би-м й на оч≥ не вид≥в. јле ¤ чув, що в Ѕорислав≥ кождий мусить пити, хто при кип''¤чц≥ робить, то ¤ й запро теЇ...
Ч ѕравду казав, хто се казав, а т≥льки, ¤к бачиш, при правд≥ Ї й брехн≥ капинка. “о завс≥гди так буваЇ. Ќу, а тепер ти не пендич, т≥льки розд¤гнис¤ та спочинь з дороги, коли-сь слабий! ¬ т≥й хвил≥ молодиц¤ встала.
Ч Ќу, дай вам боже щаст¤ та заробок добрий,Ч сказала вона до Ѕенед¤.Ч Ѕувайте здоров≥, пора мен≥ йти.
¬она вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.
Ч —лужить в “установичах, то мусить б≥чи до роботи.
“а й дитина мала...Ч проворкот≥в в≥н, немов са?≥ до себе, ≥ знов с≥в напихати свою черепаньку.
Ч ƒонька ваша? Ч спитав Ѕенедьо.
Ч Ќ≥би донька, але не р≥дна.
Ч ѕасербиц¤? Ч Ќ≥, небоже. ¬она тутешн¤, а ¤ не тутешн≥й. јле то довга г≥стор≥¤,Ч буде час, то й почуЇш. ј тепер спочивай! “ота молодиц¤ була ѕ≥вторачка, вдова по ≤ван≥ ѕ≥втораку, погибш≥м в бориславськ≥й ¤м≥, а той р≥пник Ч то був старий ћат≥й.


IV
Ѕенедьо зн¤в з себе петек, постелив його на лавку п≥д в≥кном ≥ л≥г спочивати. ¬≥н ≥ справд≥ був дуже втомлений; ноги п≥д ним тр¤слис¤ в≥д довгого ≥ надсильного ходу.
ј прец≥нь сон його не бравс¤. ƒумка, мов непосидюча ласт≥вка, шибала то до ƒрогобича, до староњ матер≥, то до Ѕорислава, де в≥дтепер прийдетьс¤ йому жити. …ому пригадувались опов≥данн¤ р≥пник≥в, котр≥ в≥н чув по дороз≥; в його у¤в≥ вони перел≥тали не ¤к слова, а ¤к жив≥ образи. “ут вс≥ми забутий р≥пник, хорий, безпом≥чний, конаЇ сам на берлоз≥ десь у ¤к≥мось скрит≥м закамарку ≥ дармо пищить њсти, дармо просить води,Ч нема кому подати!..
“ут жид витручуЇ роб≥тника з роботи, кривдить його при виплат≥, обдурюЇ ≥ ганьбить; нема кому вп≥мнутис¤ за роб≥тником, зар¤тувати його в нужд≥. ЂЌ≥хто н≥ про що не дбаЇ, кр≥м себе самого,Ч думав Ѕенедьо,Ч та й тому так ус≥ б≥дують. јле ¤кби вс≥ вз¤лис¤ докупи... “о що би зробили?..ї Ѕенедьо не м≥г того знати. Ђ“а й ¤к њм вз¤тиси докупи?..ї ≤ сього Ѕенедьо не знав. Ђ√осподи боже,Ч з≥тхнув в≥н вк≥нц≥ з звичайною у наших простих людей безрадн≥стю,Ч наведи мене на ¤ку добру думку!..ї ¬ т≥й хвил≥ Ѕенедьове думкованн¤ мусило перерватис¤.
ƒо хати вв≥йшло к≥лька людей р≥пник≥в ≥, прив≥тавшис¤ коротко з ћат≥Їм, пос≥дали на лав≥. Ѕенедьо встав ≥ почав розгл¤дати прибувших. Ѕули тут передовс≥м два хлопи, котр≥ в≥дразу мусили кождого увагу звернути на себе. ¬исок≥, росл≥ та крепк≥, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лиц¤ми ≥ невеликими с≥рими очима,Ч вони вигл¤дали в т≥й маленьк≥й хатин≥ мов два велети. ј прит≥м, з лиц¤, росту, волосс¤, очей були вони так под≥бн≥ до себе, що треба було добре пригл¤д≥тис¤ ≥ прислухатис¤ њм, щоби њх розп≥знати. ќдин з них сид≥в на лав≥ п≥д в≥кном, заступивши своњми широкими плечима все св≥тло, ¤ке в≥д заход¤чого вже сонц¤ лилос¤ в≥кном у хатину. ƒругий нам≥стивс¤ на невеличк≥м дзидлику коло дверей ≥, не кажучи н≥ до кого й слова, почав спок≥йно накладати люльку, немов там, на т≥м дзидличку ≥ коло того порога, було його предков≥чне м≥сце.
 р≥м тих двох велет≥в, найб≥льше звернув на себе Ѕенедьову увагу немолодий уже, низенький ≥, очевид¤чки, дуже гов≥рливий та рухливий чолов≥чок. ¬≥дколи вв≥йшов до хати, в≥н не переставав шнир¤ти з кута до кута, то н≥би чогось шукаючи, то н≥би добираючи соб≥ м≥сц¤ до сидженн¤. ¬≥н к≥лька раз≥в об≥здр≥в Ѕенед¤, переглипувавс¤ з ћаг≥Їм, котрий з усм≥хом сл≥див за його рухами, а нав≥ть шепнув щось до вуха одному з велет≥в, тому, що сид≥в на дзидлику п≥до дверми. ¬елет т≥льки головою махнув, а затим встав, в≥доткав дерев''¤ну затканицю в≥д печ≥ ≥ встромив свою люльку в поп≥л, щоби запеклас¤.
–ухливий чолов≥чок за той час знов уже обшнир¤в ус≥ кути, то потираючи соб≥ настовбурчену, мов щ≥тка, чуприну, то поправл¤ючи на соб≥ рем≥нь, то вк≥нц≥-таки розмахуючи руками...  р≥м тих трьох людей, було в хат≥ ще зо три. Ѕенедьо розгл¤д≥в на лав≥ в п≥вт≥н≥ одного старого д≥да з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем ≥ кремезним вигл¤дом, мов у молодого. ѕоб≥ч нього сид≥в молодий парубок, круглолиций ≥ рум''¤ний, мов д≥вочка, т≥льки що сумний ≥ понурий, мов засуджений на смерть. ƒал≥ в кут≥, зовс≥м в т≥н≥, сид≥ли ще ¤к≥сь люди, котрих лиць не м≥г розгл¤нути Ѕенедьо. ¬в≥йшло ще к≥лька р≥пник≥в до хати,Ч зчинивс¤ гам≥р.
Ч ј се що, возний на здекуц≥њ у вас? Ч промовив грубим, мов труба, голосом до ћат≥¤ один з велет≥в, той, що сид≥в п≥д в≥кном.
Ч Ќ≥, богу д¤кувати,Ч в≥дпов≥в ћат≥й,Ч се, бачу, уцтивий чолов≥к, роб≥тник, мул¤рський майстер. ѕрийшов нин≥ з ƒрогобича до новоњ фабрики,Ч ту ось, на зар≥нку, будуть нову нафтарню ставити.
Ч “ак? Ч в≥дпов≥в велет, прот¤гаючи голос.Ч Ќу, то про мене. ј чи¤ то буде нафтарн¤? Ч додав в≥н, звертаючис¤ до Ѕенед¤.
Ч Ћеона √аммершл¤га, знаЇте, того в≥денського жида, що щось два роки тому прибув сюда.
Ч јга, того! ќ, той у нас закарбований в≥ддавна. ѕравда, побратиме ƒеркачу? –ухливий чолов≥чок в т≥й хвил≥ найшовс¤ коло велета, др≥бцюючи довкола нього.
Ч ѕравда, правда, закарбований моцно,Ч в≥н засм≥¤вс¤,Ч але н≥чо не пошкодить, ¤к буде мав ≥ б≥льше карб≥в? Ч ѕевно, що не пошкодить,Ч потвердив велет.Ч Ќу, але ¤к же, побратиме ћат≥ю, можем ми нин≥ ту балакати своЇ? „и, може, ¤к маЇш нового жильц¤, то нас наженеш ≥з хати шукати нового м≥сц¤? ¬елет гр≥зно гл¤нув на ћат≥¤, ≥, очевид¤чки, с¤ бес≥да мала бути доганою. ћат≥й почув се ≥ зм≥шавс¤ троха, а дал≥ сказав, устаючи зо ст≥льц¤ ≥ виймаючи люльку з рота: Ч јле господи борони, щоби ¤ вас виган¤в! ћоњ побратими люб≥, раз ¤ пристав до вас, то вже й не попущус¤ вас, о те не б≥йтес¤. ≤ мо¤ хата завс≥гди дл¤ вас отвором.
ј про нового жильц¤... правда, ¤ зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите, приходить чолов≥к змучений, слабий, жиди го не хот¤ть приймати, а з лиц¤ му видно,Ч знаЇте, ¤ на те старий практик,Ч що людина добра, ну, що ¤ мав робити?.. ¬проч≥м, ¤к гадаЇте? Ќе мож йому бути з нами, то ¤ го в≥дправлю. јле мен≥ здаЇтьс¤, що в≥н би був ≥ дл¤ нас добрий...  аже, що гор≥вки не п''Ї,Ч значитьс¤, одно добро.
Ќу, а по-друге Ч робити буде при нов≥й фабриц≥, то ≥ в≥дтам зможе нам що часом сказати...
Ч √ор≥вки, кажеш, не п''Ї? Ч питав велет.
Ч —ам-Їм то чув в≥д нього, а вт≥м, ось в≥н ту, питай го сам.
ћовчанка сто¤ла в хат≥. Ѕенедьо сид≥в у кут≥ на своњм петеку ≥ дивувавс¤ дивним дивом, що се все маЇ значитис¤, чого з≥йшлис¤ т≥ люди ≥ чого хочуть в≥д нього. ƒивно йому було, що ћат≥й попросту звин¤Їтьс¤ перед ними, хоть сам каже, що се його хата. јле найдивн≥ше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводивс¤ тут, мов ¤кий старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого ≥ шептав њм щось до вуха, сам не рушаючис¤ з м≥сц¤. ƒал≥ в≥н звернувс¤ до Ѕенед¤ ≥ почав випитувати його строгим голосом, немов судд¤ при допрос≥, м≥ж тим коли вс≥ присутн≥ звернули на нього оч≥: Ч ¬и що, чел¤дник мул¤рський? Ч Ќ≥, пом≥чник, а при т≥й фабриц≥, не знаю за ¤ку ласку, маю бути майстром.
¬елет покрутив головою.
Ч √м, майстром? ј за ¤ку то ласку? ѕевно, вм≥Їте добре допов≥дати жидов≥ на своњх товариш≥в? Ѕенедьо спалахнув увесь, немов огнем. ¬≥н хвилю вагувавс¤, чи в≥дпов≥дати велетов≥ на його питанн¤, чи плюнути йому в оч≥, забратис¤ ≥ йти геть ≥з сењ хати та з-м≥ж тих дивних людей. ƒал≥ надумавс¤.
Ч ѕлетете дурниц≥,Ч сказав з п≥дтиком.Ч ћоже, то вашого батька син ≥ вм≥Ї дещо кому допов≥дати, а у нас тото не водитьс¤. ј жид≥вська ласка впала на мене непрошена, в≥дай, за те, що при його закладинах мене трохи не забила п≥дойма, ¤к Їсьмо спускали в ¤му угольни≥≥ кам≥нь.
Ч јга,Ч буркнув прот¤гло велет, ≥ голос його почав трохи м''¤кнути.
Ч ѕобратиме ƒеркачу,Ч звернувс¤ в≥н нараз до невеличкого, рухливого чолов≥чка,Ч а пам''¤тай, аби-сь не забув ≥ ось тото закарбувати на того Ћеона, що в≥н каже! Ч –озум≥Їтьс¤, що не забуду. ’оть то н≥би тото сталос¤ в ƒрогобич≥, а ми маЇмо т≥льки до Ѕорислава, але то н≥чо не шкодить. ∆идов≥ й без того легше не буде.
Ч Ќу, а що ж ви,Ч говорив дал≥ велет до Ѕенед¤,Ч¤к ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити роб≥тник≥в, ¤к друг≥, будете ссати з них що моги ≥ виган¤ти з роботи за леда слово?... –озум≥Їтьс¤, що так! ћайстри вс≥ однаков≥! Ѕенедьов≥ не стало терпцю. ¬≥н встав ≥, беручи св≥й петек до рук, обернувс¤ до ћат≥¤: Ч  оли-сте м¤ приймали в свою хату на мешканн¤,Ч сказав в≥н тремт¤чим голосом,Ч казали-сте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ќу, але скаж≥ть же сам≥, ¤к ту бути добрим, коли ось ¤к≥сь люди вход¤ть до хати ≥ н≥ з сього н≥ з того прич≥паютьс¤ до мене ≥ ганьбл¤ть, не знати за що й за ¤ке? як ви м¤ на таке ту брали, то л≥пше було й не приймати, був би-м си дос≥ найшов спок≥йн≥шу хату! ј тепер прийдетьс¤ йти п≥д н≥ч. Ќу, але принаймн≥ буду знати, що за люди Ч бориславськ≥ роб≥тники!.. Ѕувайте здоров≥!..
« тими словами в≥н над¤г петек ≥, беручи на плеч≥ св≥й узлик, звернувс¤ до дверей. ¬с≥ мовчали, т≥льки ћат≥й моргнув до велета п≥д в≥кном. ћ≥ж тим другий велет сид≥в, мов скала, п≥д дверми, заперши собою вих≥д, ≥, хоть Ѕенедьо р≥зко сказав до нього: Ђѕуст≥ть!ї Ч в≥н ан≥ кинувс¤, немов ≥ не чув н≥чого, т≥льки люльку пикав повол≥.
Ч јле ж, господи боже,Ч скрикнув нараз з см≥шною запопадлив≥стю ћат≥й,Ч ст≥й, чолов≥че добрий, куди вт≥чеш? Ќе знаЇш, бачу, жарт≥в! ѕост≥й, побачиш, до чого воно йде! Ч ўо ¤ маю сто¤ти! Ч в≥дпов≥в гн≥вно Ѕенедьо.Ч ћоже, скажете ми ще довше слухати в≥д отсього чолов≥ка такоњ ганьби, ¤к дос≥? ≤ не знаю, в≥дки в≥н то чув, що ¤ когось кривджу та збиткую?..
Ч “о ви вважаЇте моњ слова дл¤ себе ганьбою? Ч спитав нап≥влаг≥дно, а нап≥встрого велет.
Ч –озум≥Їтьс¤.
Ч Ќу, то перепрашаю вас.
Ч Ќе перепрашайте, волите бути чемн≥ш≥ та не ображати, н≥ж в≥дтак перепрашати. я простий чолов≥к, б≥дний роб≥тник,Ч але чи ж тому вже леда хто маЇ мен≥ вс¤ку дурницю в оч≥ тикати? ј може, ви на то дуфаЇте, що ви моцн≥, а ¤ слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ќу, то пуст≥ть м¤ геть, не хочу слухати вашоњ бес≥ди! Ч ≤ в≥н знов обернувс¤ до дверей.
Ч Ќу, ну, ну,Ч говорив ћат≥й,Ч т≥ люди ще готов≥ направду посваритис¤, не знаючи й сам≥ ва що! јле ж пост≥й, чолов≥че божий, гн≥ваЇшс¤, а не знаЇш за що! Ч як то не знаю! Ќе б≥йтес¤, ¤ вже не такий дурень,Ч офукнувс¤ Ѕенедьо.
Ч “ак, що не знаЇш. “и вважаЇш за образу слова того чолов≥ка, а тим часом в≥н говорив се т≥льки на те, щоб тебе витр≥бувати.
Ч ¬итр≥бувати? ¬ ч≥м? Ч яке в тебе серце, ¤ка гадка? –озум≥Їш тепер? Ч ј нащо ж йому то знати? Ч “о вже побачиш п≥зн≥ше. ј тепер розберис¤ та с≥дай на своЇ м≥сце. ј фукатис¤ не треба, небоже. «а день би нас ус≥х не стало, ¤кби ми хт≥ли так на вс¤ку б≥ду фукатис¤, ¤ка нам дол¤гаЇ. ј мо¤ гадка така: меншу б≥ду перетерпи, щоби б≥льшоњ встеречис¤.  оли-бо то у нас звичайно навивор≥т робитьс¤: ¤к мала б≥да, то чолов≥к бурчить, а ¤к велика, то мовчить.
Ѕенедьо все ще сто¤в насеред хати в петец≥ ≥ з м≥шком на плечах та роззиравс¤ по присутн≥х. ћат≥й м≥ж тим засв≥тив каганець з жовтого бориславського воску, ≥ в його св≥тл≥ лиц¤ з≥браних р≥пник≥в видавались жовтими та понурими, мов лиц¤ труп≥в. ≤ другий раз старий ћат≥й в≥добрав в≥д Ѕенед¤ м≥шок ≥ зн¤в з плечей петек, а вз¤вши його за плече, попровадив до велета, що все сид≥в, понурий ≥ гр≥зний, п≥д в≥кном.
Ч Ќу, перепрос≥тьс¤ раз назавс≥гди,Ч сказав ћат≥й.Ч я все гадаю, що будем мати з того чолов≥ка нового товариша! Ѕенедьо ≥ велет подали соб≥ руки.
Ч як вас маЇм звати? Ч спитав велет.
Ч Ѕенедьо —иниц¤.
Ч ј ¤ звусь јндрусь Ѕасараб, а он то м≥й брат —ень, а отеЇ наш скарбовийї ƒеркач, а отот старий д≥дусь Ч то побратим —тасюра, а отой парубок Ч то побратим ѕрийдевол¤, а он то також наш≥ побратими, ну, а ваш іазда також...
Ч ¬и, певно, вс≥ з одного села, що побратимаЇтесь,Ч сказав Ѕенедьо, дивуючись, впроч≥м, що стар≥ чолов≥ки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що т≥льки ровесники побратимаютьс¤ м≥ж собою.
Ч Ќ≥, ми не з одного села,Ч в≥дпов≥в Ѕасараб,Ч а так, побратимаЇмось в ≥нш≥м способ≥. ¬проч≥м, с≥дайте, будете вид≥ти. ј ¤кби вам схот≥лос¤, то можете й ви пристати до нашого побратимства.
Ѕенед¤ ще дужче здивувало те ви¤сненн¤. ¬≥н с≥в, не кажучи н≥чого ≥ чекаючи, що то з того буде.
Ч ѕобратиме ƒеркачу,Ч сказав јндрусь Ѕасараб до Ђкарбовогої,Ч пора нам уз¤тис¤ до свого. ƒе твоњ палиц≥? Ч «араз ту будуть,Ч в≥дпов≥в ƒеркач, виб≥г до с≥ней ≥ вн≥с ц≥лий оберемок тонких п≥скових палиць, зв''¤заних ужовкою докупи. Ќа кожд≥й палиц≥ видно було б≥льш≥ або менш≥ карби, один попри один, так, ¤к се робл¤ть хлопц≥, що пасуть гуси ≥ на паличц≥ значать соб≥ карбами, к≥лько у котрого гус¤т.
Ч «акарбуй на Ћеона то, що пов≥дав —иниц¤,Ч сказав дал≥ Ѕасараб.
¬ хат≥ м≥ж тим зробилас¤ тиша. ¬с≥ пос≥дали, де хто м≥г, ≥ гл¤д≥ли на ƒеркача, котрий с≥в соб≥ на прип≥чку, положив палиц≥ коло себе, вийн¤в з-за ремен¤ н≥ж ≥, видобувши одну палицю, вит¤в на н≥й ще один карб до багато других, давн≥ших.
Ч √отово,Ч сказав ƒеркач, сповнивши се ≥ встромивши палицю знов у зв''¤зок.
Ч ј тепер, побратими моњ мил≥,Ч сказав јндрусь,Ч розпов≥дайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, вид≥в або чув ¤ку кривду-неправду. ’то њњ зробив, кому ≥ за що,Ч розпов≥дайте все, ¤к перед богом, щоби, ¤к наповнитьс¤ м≥ра наших кривдник≥в, ¤к прийде наш час ≥ наш суд, кождому було в≥дм≥р¤но по правд≥! ’вилю тихо було п≥сл¤ тоњ в≥дозви, дал≥ заговорив старий —тасюра.
Ч ѕрийде, кажеш, наш час ≥ наш суд... ƒай то, боже, хоть ¤, бачу, не д≥жду того дн¤. Ќу, але бодай ви, молодш≥, д≥ждете... “о вже щоби в≥дм≥р¤ти кождому по правд≥ ≥ справедливост≥, послухайте, що ¤ чув ≥ вид≥в сього тижн¤. …осько Ѕергман, наставник при т≥й кошар≥, що ¤ в н≥й роблю, знов сього тижн¤ бив штирох роб≥тник≥в, а одному бойчуков≥-лип¤рев≥ вибив палицею два зуби. “а й за що? «а тото, що б≥дний бойчук, голодний та хоровитий, не м≥г двигнути в≥дразу повного коша глини! Ч  арбуй, ƒеркачу! Ч сказав јндрусь р≥вним ≥ спок≥йним голосом, а т≥льки оч≥ його заблищали ¤кимсь дивним огнем.
Ч “ой бойчук,Ч говорив дал≥ —тасюра,Ч дуже добра душа, ≥ ¤ би був прив≥в його до господи, т≥льки що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на робот≥.
Ч ѕриведи,Ч п≥дхопив јндрусь.Ч „им б≥льше нас, тим б≥льша наша сила, а н≥чо так не в''¤же людей докупи, ¤к сп≥льна нужда ≥ сп≥льна кривда. ј коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близьким,Ч чуЇш, старий? —тарий кивнув головою ≥ говорив дал≥: Ч ј ћотьо  рум, кас≥Їр, знов не доплатив ус≥м роб≥тникам з нашоњ кошари по п''¤ть ш≥сток за сей тиждень ≥ ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посм≥Ї упоминатис¤. √овор¤ть, що купуЇ ¤му на ћразниц≥ ≥ що му не ставало 59 ринських, то мусив се при найблизш≥й виплат≥ здерти з роб≥тник≥в.
—тарий мовчав хвилю, поки ƒеркач винайшов палицю ћот¤  рума ≥ зат¤в на н≥й новий карб. ¬≥дтак говорив дал≥: Ч ј от учора йду попри шинок ћошка ‘≥нка. —лухаю, що за крик? јж то два ‘≥нков≥ сини притисли до кута ¤когось чолов≥ка, вже п≥дстаршого, та й так б''ють, так дюгають кулаками поп≥д ребра, що чолов≥к вже лиш хрипить. Ћедве ¤кось його пустили, не м≥г уже йти сам дорогою, а ¤к харкнув Ч кров... ¬з¤в ¤ його, веду та й питаю, що за нещаст¤, за що так скатували? Ђќт б≥да мо¤ї,Ч в≥дпов≥в чолов≥к та й заплакав. Ђќт ¤,Ч каже,Ч через тиждень троха задовживс¤ у того прокл¤того жидюги, гадав, що д≥стану грош≥ та й виплачу. ј ту прийшла виплата, бац, кас≥Їр мене чи забув, чи що Ч не читаЇ.
я стою, чекаю Ч вже виплатив ус≥м, а мене не кличе.
я йно що пустивс¤ йти до нього, спитати, що таке, а в≥н шасть 1 замкнув двер≥ перед носом. ўо ¤ гримай, стукай, кричи,Ч пропало. ўе в≥дтак випали слуги та й мене в плеч≥; Ђўо ти ту, пи¤ку, бревер≥ю робиш!..ї ѕ≥шов ¤.
«дибаю в≥дтак кас≥Їра на улиц≥ ≥ до нього: Ђ„ому ви мен≥ не виплатили?ї ј той визв≥ривс¤ на мене, а дал≥ ¤к не крикне: Ђ“и, пи¤ку ¤кийсь, будеш мене на дороз≥ напастувати! “и де був, ¤к виплата була? я тебе ту не знаю, там допоминайс¤ плати, де й другим платитьс¤!ї Ќу, а нин≥ каса заперта. я зголодн≥в, ≥ду до ћошка з''њсти дещо наборг, поки грош≥ д≥стану, а тот≥ два медвед≥, бог би њх побив, та до мене: Ђѕлати та й плати за тото, що-сь набрав!ї ўо ¤ прошу, проклинаюс¤, розпов≥даю, ¤ка р≥ч,Ч та де! як м¤ приперли до кута, то, ад≥ть, трохи душу з т≥ла не вигнали!..ї Ч  арбуй, ƒеркачу, карбуй! Ч сказав твердим гр≥зним голосом Ѕасараб, вислухавши з затнснутими зубами сього опов≥данн¤.Ч Ѕутають чимраз дужче наш≥ гнобител≥ Ч знак, що кара вже висить над ними.  арбуй, побратиме, карбуй живо!..
Ч “ак-то так,Ч говорив дал≥ —тасюра,Ч розбуталис¤ наш≥ кривдники та й бутають, збиткуютьс¤ над робучнм народом, бо що то,Ч добре њм с¤ д≥Ї! ≤ чим довше гл¤ди та слухай, тим б≥льше б≥ди та кривди народноњ, тим б≥льше у них багатства та достатку. ќт тепер народу до Ѕорислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слаб≥сть. ј й тут х≥ба л≥пше? ƒень поза день видаю по закавулках слабих, голодних, незар≥бних людей,Ч лежать, ≥ стогнуть, ≥ ждуть х≥ба т≥льки божоњ ласки, бо людського змилуванн¤ вже давно перестали ждати. “а й тепер, ад≥ть, плату нам вменшили ≥ з кождим тижнем уривають все б≥льше,Ч год≥ вижити з нењ! ’л≥б чимраз дорожчий, а ще ¤к сього року не зародить, то прийдетьс¤ нам ус≥м тут гинути. ќтеЇ кривда, котру вс≥ ми терпимо, котра вс≥х нас гложе до кост≥, а на кого њњ закарбувати, ¤ й сам не знаю!..
—тарий виговорив се жив≥шим, н≥ж звичайно, голосом ≥ з тремт¤чими в≥д зворушенн¤ губами, а висказавши, погл¤нув по вс≥х ≥ зупинив св≥й погл¤д на понур≥м лиц≥ јндрус¤ Ѕасараба.
Ч “ак, так, правда тво¤, побратиме —тасюро,Ч закричали вс≥ присутн≥,Чсе наша загальна кривда: б≥дн≥сть, безпом≥чн≥сть, голод! Ч ј на кого њњ закарбувати? Ч спитав вдруге старий.Ч „и зносити њњ терпливо, тоту найб≥льшу, загальну кривду, а т≥льки карбувати т≥ др≥бн≥, частков≥, що складаютьс¤ на тоту велику?..
јндрусь Ѕасараб гл¤д≥в на —тасюру ≥ на вс≥х прочих побратим≥в зразу понуро ≥ н≥би р≥внодушно, но вк≥нц≥ на лиц≥ його за¤сн≥ло щось, немов скрита на дн≥ в душ≥ рад≥сть. ¬≥н встав з м≥сц¤ ≥ випр¤мивс¤, дос¤гаючи головою аж до повали невеличкоњ хатини.
Ч Ќ≥, не терп≥ти нам ≥ тоњ загальноњ кривди, а хоть ≥ терп≥ти, то не пок≥рно, не тихо, мов та стрижена в≥вц¤.
¬с¤ка кривда мусить бути укарана, вс¤ка неправда мусить п≥мститис¤, ≥ то ще туй, на с≥м св≥т≥, бо що за суд буде на тамт≥м св≥т≥, сього ми не знаЇмо! ≤ чи ти гадаЇш, що, карбуючи вс≥ т≥ др≥бн≥, частков≥ кривди, ми забуваЇмо про загальну? Ќ≥! јдже кожна й найменша кривда, ¤ку терпить робучий чолов≥к, се частка тоњ загальноњ народноњ кривди, що вс≥х нас давить ≥ гложе до кост≥. ≤ коли прийде день нашого суду ≥ нашоњ кари, то чи ти думаЇш, що не п≥мститьс¤ тод≥ й загальна кривда наша? —тасюра сумно ¤кось похитав головою, немов в душ≥ своњй не зовс≥м в≥рив Ѕасарабов≥й об≥ц¤нц≥.
Ч √ай, гай, побратиме јндрусю,Ч сказав в≥н,Ч п≥мститьс¤, говориш... ¬же то одно, що не знати, коли то ще буде... ј друге: що нам з того, що колись, може, й п≥мститьс¤, коли нам тепер в≥д того не легше терп≥ти.
ј хоть ≥ п≥мститьс¤, то чи думаЇш, що оп≥сл¤ легше буде?..
Ч ўо ж бо ти, старий,Ч крикнув на нього з гр≥зно блискучими очима јндрусь,Ч розжалобивс¤ не знати чого? “¤жко нам терп≥ти! ’≥ба ж ¤ того не знаю, х≥ба вс≥ ми того не знаЇм? ј хто зможе так зробити, щоб ми не терп≥ли, щоб робучий чолов≥к не терп≥в? Ќ≥хто, н≥коли! «начить, терп≥ти нам до суду-в≥ку, та й по всьому. “¤жко се чи не т¤жко,Ч що то кого обходить? “ерпи ≥ мовчи, не показуй другому, що тоб≥ т¤жко. “ерпи, а ¤к не можеш вирватис¤ з б≥ди, то бодай метис¤ за ню,Ч се хоть троха влегшить твого болю. “ака мо¤ гадка, ≥ вс≥ признали, що вона правдива,Ч чи не так? Ч “ак,Ч в≥дпов≥ли побратими, але ¤кимсь понурп:≥ голосом, немов сес¤ правда не дуже њх радувала, не дуже припала њм до серц¤.
Ч ј коли так,Ч говорив дал≥ јндрусь,Ч то н≥що н га¤тись. –озпов≥дайте дал≥, хто про ¤ку знаЇ кривду.
¬≥н с≥в. ¬ хатин≥ стало тихо. ѕочав говорити ћат≥й.
¬ його сус≥дств≥ умер роб≥тник в темн≥й жид≥вськ≥й ком≥рчин≥; ¤к довго там лежав, в≥дколи слабував,Ч сього н≥хто не знаЇ, ≥ жиди н≥кому не хот≥ли того сказати. √овор¤ть, що роб≥тник мав троха зароблених грошей, а коли заслаб, жиди в≥добрали в≥д нього грош≥, а його поти морили голодом, держали взаперт≥, поки не вмер. “≥ло було страшенно сухе, давно не мите ≥ синЇ, ¤к боз. ѕозавчора ночувала ¤кась ж≥нка у другого сус≥днього жида. ¬ноч≥ зл¤гла. √рошей у нењ не було, ≥ сейчас на другий день жид викинув њњ з дитиною з хати. –озпов≥дав один р≥пник, знакомий тоњ ж≥нки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але п≥п не хот≥в охрестити, поки не покаже батька дитини. “од≥ тота ж≥нка кинула дитину в ¤му, а сама п≥шла до громадського ур¤ду, кричачи, щоб њњ зараз в≥шали, бо довше жити не хоче. ўо з нею сталос¤. ћат≥й не знав.
≤ дал≥ п≥шли опов≥данн¤, одностайн≥ своЇю ваготою ≥ оглушаюч≥ своЇю крикучою несправедлив≥стю. ≤ за кождим розказаним фактом опов≥дач зупин¤вс¤, ждучи, поки карбовий ƒеркач не закарбуЇ палиц≥, щоб "кождому в≥ддано було повною м≥роюї. ƒекотр≥ побратими говорили з таким супок≥йним, р≥внодушним, майже мертвим виразом лиц¤, що вже сам њх голос, сам вираз лиц¤ був свого роду важким фактом, г≥дним закарбованн¤ на ≥м''¤ загальносусп≥льноњ кривди та гнету. ƒруг≥ розпалювались, говор¤чи, проклинали гнобител≥в ≥ домагалис¤ швидкоњ дл¤ них кари. јле найб≥льше зрушило вс≥х опов≥данн¤ молодого парубка, ѕрийдевол≥.  оли прийшла на нього черга,Ч в≥н був наймолодший, то й черга на нього прийшла на сам≥м посл≥дку,Ч в≥н вибухнув довго здержуваним плачем ≥, заломуючи сильн≥ руки, виступив насеред хати.
Ч ѕеред богом св¤тим ≥ перед вами, побратими моњ, жалуюсь на своЇ горе! Ќа свою страшну кривду!.. ќсиротили мене на весь в≥к... в≥добрали посл≥днЇ ≥ потоптали ногами, ≥ то так соб≥, дл¤ забавки!.. ќх, боже, боже, ≥ ти гл¤диш на все те ≥ ще можеш терп≥ти?.. јле н≥, ти терпи соб≥, ¤ не можу, ¤ не буду!.. ѕобратими, товариш≥ мил≥, радьте, що мен≥ д≥¤ти, ¤к мститис¤! ¬се зроблю, на все в≥дважус¤, т≥льки не каж≥ть чекати, б≥йтес¤ бога, не каж≥ть чекати!..
¬≥н замовк, хлипаючи, мов мала дитина. ѕо хвил≥ зачав спок≥йн≥шим уже голосом: Ч ¬и знаЇте, ¤кий ¤ круглий сирота на св≥т≥, в ¤к≥й б≥д≥ та нужд≥ з≥йшли моњ л≥та молод≥, поки нещаст¤ не загнало м¤ сюди до сього пекла прокл¤того. јле вс¤ б≥да ≥ нужда, вс≥ нещаст¤ н≥чим були дл¤ мене, поки була хоть одна людина, котра ьм≥ла мене пот≥шити, розрадити, приголубити, котра в≥ддала б була своЇ житт¤ за мене... котра любила мене≥.. ≤ тоњ Їдиноњ порат≥вл≥ позавид≥ли мен≥ вороги!.. ѕослухайте, що зробили. ¬и знаЇте, вона дл¤ мене покинула свою хату, свою мат≥р стару ≥ прийшла сюди до Ѕорислава, щоби бути разом зо мною. ћи жили разом уже п≥вроку. ¬она працювала при магазин≥ того багача √ольдкремера. Ќа своЇ лихо, сподобалась тамка вс≥м тим псам, що њњ видали. ј там њх е до в≥тру: кас≥ Їр, молодий жидик, Ўмулько Ѕлют≥гель, надзорець, також молодий жндок, дал≥ ще ¤к≥сь там капцани, бог би њх поразив!..
ѕочали вони до нењ налазити, не давали њй спокою. –аз, другий вона в≥дправила њх чемно, а дал≥, коли Ѕлют≥гель застав њњ ¤кось саму в прис≥нку магазину ≥, осм≥лений, почав вже до нењ заскакувати, вона, не много думавши, в≥двинула руку ≥ так тарахнула його помежи вуха, що му аж ротом ≥ носом кров бризнула ≥ сам, ¤к тика, покотивс¤ м≥ж бочки. ўо ми того вечора насм≥¤лис¤ з улазливого жидка, коли вона розпов≥дала ц≥лу тоту р≥ч. јле ми завчасно см≥¤лис¤. ∆идок розлютувавс¤ ≥ змовивс¤ з другими Ч п≥мститис¤ на н≥й. ѕриходитьс¤ позавчора Ч виплата; приходжу ¤ вечором додому Ч нема моЇњ ¬арки.
—≥в ¤ п≥д в≥кно, чекаю-вигл¤даю, а самому коло серц¤ щось мов гадина лежить. Ѕа, вже стемн≥лос¤, нема ¬арки.
«акинув ¤ петек на плеч≥, вийшов на вулицю, шукаю ¬арки. Ќема. –озпитую ¤ роб≥тниць, що разом з нев були при виплат≥,Ч кажуть, що лишили њ там≥й, що, певно, њй виплачували напосл≥дку. “ьокнуло мене щось коло серц¤, б≥жу до канцел¤р≥њ Ч позамикано, а в в≥кнах св≥титьс¤.
 алатаю Ч не докалатаюс¤, а дал≥ гадаю соб≥: Ђјг≥й, та чого ¤ ту калатаю, чень же ту њњ нема? ћоже, вона вже красно дома, чекаЇ на мене...ї Ѕ≥жу додому Ч нема. Ѕ≥жу знов вулиц¤ми, заб≥г по вс≥х знакомих, по вс≥х шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступаЇмо перекусити дещо або селедц¤ купити,Ч нема. ¬с≥х питаю, чи не вид≥в хто ¬арки,Ч н≥хто не вид≥в. як кам≥нь в воду, пропала ¬арка.
Ћечу ¤ знов п≥д канцел¤р≥ю, так мене щось ≥ т¤гне туди, гадаю по дороз≥: Ђ¬исаджу двер≥, а мушу д≥знатис¤, що з нею сталос¤, де вонаї. јле скоро ¤ там Ч десь враз ≥ вс¤ см≥л≥сть пропала. —тав, дивлюс¤: в в≥кнах блищитьс¤, але в≥кна позаслонюван≥, не видно н≥чого, т≥льки т≥н≥ ¤к≥сь мелькають. ЂЌ≥,Ч гадаю соб≥,Ч вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би ≥нде була?ї ј ту знов ≥ сам соб≥ не в≥рю, бо що ж би вона ту робила? ѕрийшла мен≥ на думку г≥стор≥¤ з жидиком Ѕлют≥глем: ¤ весь задрожав, одерев≥в. ≤ що вже вмовл¤ю себе, що се все байка, жарт, пустота Ч н≥, щось немов рукою держить мене п≥д в≥кном тоњ прокл¤тоњ канцел¤р≥њ. ЂЌе п≥ду вже н≥куди,Ч гадаю соб≥,Ч буду туй ждати, доки св≥тло не погасне,Ч н≥, прожду й до ранаї. —≥в ¤ на ¤кусь бочку п≥д самою ст≥ною просто в≥кна, сиджу Ч а ту мнов аж телепаЇ, немов зимниц¤ ¤ка. —лухаю-наслухаю. “ам чути: десь в шинку р≥пники хриплими голосами п≥сн≥ досп≥вують, там знов пси гавкають, з-п≥д ƒ≥ла, в≥д церкви дол≥таЇ, мов зойк конаючого, сторожове Ђострожне з огнем!ї... ј ось чую, в канцел¤р≥њ рег≥т ¤кийсь, зашваркот≥ли жиди, п≥знав ¤ голос Ѕлют≥гл¤, голос наставника. ƒал≥ загепалось щось, немов о ст≥ни розбиваЇтьс¤,Ч знов рег≥т, знов шварк≥т,Ч ≥ тиша. √осподи, кождий голосок р≥зав м¤ в саме серце, мов н≥ж острий... я так ≥ задуб≥в з вухом, приложеним до ст≥ни. јж нараз, вже над раном, роздавс¤ страшний крик в канцел¤р≥њ, т≥льки на одну хвилиночку,Ч але крик той поразив м¤, мов гр≥м, уколов, мол жало гадини. я в≥дразу з≥рвавс¤ на р≥вн≥ ноги,Ч то був ¬арчин крик. ≤ ледво ¤ надумавс¤, що ту робити, ледво п≥дб≥г до дверей, щоб з посл≥дною натугою всењ своЇњ сили виважити њх, коли вт≥м двер≥ створилис¤, ≥ з них вилет≥ла, мов громова кул¤,Ч ¬арка. јле вже не кричала...
я п≥знав њњ по одеж≥, бо лиц¤ њњ зразу не добачив в сумерцњ. ≤ вна мене не бачила, т≥льки, вилет≥вши з дверей канцел¤р≥њ, погнала навпростець через горбки накиданоњ гли¤и, пом≥ж кошари та ¤ми. я за нею. Ђ¬арко,Ч кричу,Ч ¬арко, що тоб≥ таке, що з тобов сталос¤, на мил≥сть божу, ст≥й, об≥звис¤!ї —тала на хвилю, озирнулась, ≥ ту ажень побачив ¤, що ц≥ла њњ голова була чорна, мов вуголь, замазана кип''¤чкою, а довг≥ њњ коси були обт¤т≥. Ђ√осподи боже, ¬арко,Ч кричу ¤, п≥дб≥гаючи ≥д н≥й близше,Ч що се за нещаст¤ з тобов?ї јле вона, скоро п≥знала мене, сейчас в≥двернулас¤ ≥, сполошена, погнала дал≥ наосл≥п, розбиваючись о стовпки корб, що були над ¤мами. я що духу в мн≥ жену за нею, аж нараз один крик страшн≥ш, один мит ока, ≥ ¬арка туй, перед моњми очима, щезла, мов сонний привид,Ч скочила в створену ¤му!.. я надб≥г, став,Ч т≥льки глухо задудн≥ло, ¤к вона всередин≥, розбиваючись о ц¤мринн¤, вк≥нц≥ бовтнула в воду. “а й по всьому. ўо вже зо мною дал≥ д≥¤лось, не т¤млю. я от¤мивс¤ аж нин≥ з полудн¤, ≥, коли спитав за ¬аркою, мен≥ сказали, що њњ (на м≥й крик!) вит¤гл≥њ з ¤ми ≥ вже п поховали.
«начитьс¤, все пропало! ≤ н≥хто не скаже, що вони з нею зробили в т≥й страшн≥й ноч≥. «''њли, нелюди, мою ¬арку живу, вбили моЇ щаст¤!.. ѕобратими моњ дорог≥, перед богом св¤тим ≥ вами жалуюс¤ на своЇ нещаст¤, радьте, вч≥ть, що маю робити, а т≥льки чекати не каж≥ть!..
√либоко вразило вс≥х опов≥данн¤ ѕрийдевол≥, хоть ус≥ вже й уперед знали з не¤сних слух≥в, ¤ке нещаст¤ склалос¤ з њх побратимом. Ќа вс≥х лиц¤х видно було п≥д час опов≥данн¤ вс≥ переходи чувства, в≥д непокою до найвищоњ тривоги ≥ розпуки, так само, ¤к ус≥ т≥ переходи малювалис¤ на лиц≥ опов≥дача. ј коли ѕрийдевол¤ замовк ≥, заламуючи руки, став серед хати, мов н≥мий св≥док великого проступку,Ч то ≥ вс≥ мовчали, мов прибит≥, кождий, очевид¤чки, ставив себе в полож≥нню товариша ≥ старавс¤ таким способом збагнути всю глиб≥нь його жалю ≥ муки. јле порадити,Ч що вони могли порадити йому в т≥м д≥л≥, де вже не було н≥¤коњ поради, н≥¤кого йому виходу, кр≥м смерт≥? як вони могли повчити його, на ¤ку дорогу направити?..
ѕерший от¤мивс¤ ƒеркач ≥ хопив за своњ палиц≥, щоб ≥ сю справу закарбувати.
Ч —т≥й, побратиме ƒеркачу,Ч сказав нараз р≥шучо јндрусь Ѕасараб,Ч сього не карбуй! ƒеркач погл¤нув на нього недоум≥ваючим погл¤дом.
Ч Ќе треба,Ч сказав коротко јндрусь, а в≥дтак, звернувшис¤ до побратим≥в, спитав: Ч „и б≥льше н≥хто не маЇ що сказати? Ќ≥хто не обзивавс¤.
Ч «начить, на нин≥ бес≥д≥ конець! –озход≥тьс¤ по одному! јле, помимо сього зав≥званн¤, н≥хто не рухавс¤ з м≥сц¤. ¬с≥ ¤кось дивно ззиралис¤ по соб≥. јндрусь гр≥зно погл¤дав на них, не знаючи, що се значитьс¤. јж ось п≥дн¤вс¤ з м≥сц¤ —тасюра, найстарший з-пом≥ж побратим≥в: Ч —лухай, побратиме јндрусю,Ч сказав в≥н супок≥йним голосом,Ч о ч≥м ту у нас межи побратимами сими дн¤ми бес≥да йшла... “о не в≥д себе ¤ тоб≥ буду говорити, але в≥д ус≥х. «наЇш, ¤к ми з≥бралис¤ докупи Ч громадити людську кривду ≥ судити роб≥тницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, то ти об≥ц¤в нам, що скоро наберетьс¤ в≥дпов≥дна м≥ра недол≥ в народ≥, ми зробимо њњ обрахунок, щоб знати, дл¤ кого с¤ м≥ра на повнилась до краю. „и так? Ч “ак,Ч в≥дпов≥в јндрусь ¤кось неох≥тно.
Ч ќтеЇ ж ми вже трохи не р≥к громадимо карби на людську кривду, побратим ƒеркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаЇмо тебе, буде обрахунок? Ч Ќе час ≥ще, але живо час надосп≥Ї,Ч в≥дпов≥в јндрусь.
Ч ј, живо, живо, н≥м сонце з≥йде, роса оч≥ вињсть? —ам бачиш, що наш≥ гнобител≥, збагачен≥ нашою працею, починають соб≥ чимраз горд≥ше. ѕора, щоб в≥д нас мали хоть погрозу ¤ку! Ч Ѕуде погроза,Ч сказав твердо ≥ спок≥йно јндрусь, Ч яка?  оли? Ч роздалис¤ з ус≥х бок≥в питанн¤.
Ч —е вже мо¤ р≥ч. ѕочуЇте тод≥, ¤к д≥ло зробитьс¤ а наперед о т≥м говорити не приходитьс¤,Ч в≥дпов≥в јнƒрусь.Ч ј до обрахунку також недалеко. јдже мусить.
дубець п≥дрости аж до хмари, щоби в нього гр≥м ударив „екайте ще троха... ј тепер Ч добран≥ч! ¬с≥ побратими добре знали зал≥зну, р≥шучу натуру јндрус¤ Ѕасараба, знали, що на його слов≥ можна пол¤гати, ≥ не допитувались дал≥, а т≥льки з≥брались до виходу Ч ј ти, побратиме ѕрийдевол¤, з≥станьс¤ ту, щось тоб≥ буду говорити,Ч сказав јндрусь, а на лиц≥ б≥дною парубка блиснула ¤кась рад≥сть, мов над≥¤ виходу страшноњ муки.
–оз≥йшлис¤ побратими. “≥льки старий ћат≥й сид≥в ? куг≥ п≥д ст≥ною, а давно погасша люлька випала йому з зуб≥в ≤ лежала на под≥лку. “ак само јндрусь ≥ Ѕенедьо сид≥ли мовчки, кождий на своњм м≥сц≥, кождий зайн¤тий своњми думками. “≥льки ѕрийдевол¤ сто¤в коло порога з лицем мертвецьки бл≥дим ≥ з заломаними руками, сто¤в ¤к живий образ болю ≥ ока не зводив з јндрус¤ Ѕасараба, немов в≥д нього ждав не знати ¤коњ п≥льги.
ћат≥й перший приступив до молодого парубка.
Ч ўо ж ти, небоже, гадаЇш робити? Ч спитав в≥н м''¤ким, сп≥вчуючим голосом.
ѕрийдевол¤ гл¤нув на нього з виразом непевност≥ на лиц≥.
Ч јбо ж ¤ знаю, що робити та й що д≥¤ти? Ч в≥дказав в≥н зломаним голосом.Ч —мерть соб≥ зроблю, ¤к не зможу бодай п≥мститис¤ на своњх ворогах! Ч —карж њх до суду, най злод≥њ хоть посид¤ть,Ч дорадив ћат≥й.
Ч ƒо суду? Ч об≥звавс¤ понуро јндрусь.Ч Ќу, також добра рада! ƒо суду! ≤ хоть би њх там ≥ позасуджували, то що? ѕосид¤ть по пару м≥с¤ц≥в та й вийдуть ≥ ще вдвоЇ будуть мститис¤ над людьми. јле чи њх позасудздують? «а що буде њх скаржити в суд≥, коли сам не знаЇ, що вони там д≥вц≥ зробили? ј хоть би й сто раз знав, то де маЇ на се св≥дк≥в, ¤к њм докаже? ј може, д≥вка сама, з власноњ вол≥, зробила соб≥ смерть або, може, бог знаЇ, ¤ка на то ≥нша була причина? ≈х, ћат≥ю, ћат≥ю, з твоњм судом!..
“у треба ≥ншого суду, ≥ншоњ правди!..
Ќа т≥ слова ћат≥й, мов справд≥ побитий, схилив сумно голову ≥ з≥тхнув важко, немов помимо своЇњ зол≥ ≥ охоти мусив признати њх правду. ј ѕрийдсвол¤ ще пильн≥ше гл¤д≥в на јндрус¤ ≥ ледве чутно промовив: Ч “ак, побратиме, ≥ ¤ так гадав, що св≥дк≥в нема н≥¤ких!.. ўе коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!.. јле ви знали, ¤ка вона була горда та неподатлива, н≥¤коњ ганьби, н≥¤кого зг≥рдного слова не могла стерп≥ти!..
Ќу, але що ж мен≥ робити, що д≥¤ти?..
јндрусь вз¤в його за плече ≥ в≥дв≥в до кута, моргнувши ћат≥Їв≥, щоби в≥дступивс¤,Ч ≥ в≥дтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. ≤ видко, що немалоњ ваги мусили бути јндрусев≥ слова, коли молодий парубок в≥д них зразу побл≥д ще дужче, дал≥ почервон≥в, а вк≥нц≥, тремт¤чи вс≥м т≥лом, немов у зимниц≥, заливс¤ голосним плачем ≥, гар¤че стискаючи јндрусеву руку, викрикнув: Ч “ак, тво¤ правда, братчику, ≥ншого виходу нема! “ак ≥ зроблю, ≥ най д≥Їтьс¤ зо мною божа вол¤! Ч “≥льки зручно, розважно ≥ см≥ло, а н≥чого нема бо¤тис¤! ¬с≥ ми п≥д божим судом ходимо, божпп суд на вс≥х р≥вний ≥ справедливий, т≥льки людський суд не такий! ј тод≥... тод≥ побачиш, що полегшаЇ! Ќу, а тепер ≥ди вже, добран≥ч! ѕрийдевол¤ мовчки поклонивс¤ ≥ п≥шов.
јндрусь перейшовс¤ к≥лька раз≥в по хатин≥, силуючись надати своЇму лицю спок≥йний вираз, хоть, очевидно, ≥ сам був до глибини зрушений. ƒал≥ приступив до Ѕенед¤ ≥ випростувавс¤ перед ним у ц≥л≥й своњй велетн≥й постав≥.
Ч Ќу, ви бачили нашу роботу? Ч Ѕачив.
Ч ≤ що ж на все те скажете? Ѕенедьо зв≥сив голову, мов хот≥в з≥брати докупи розсипан≥ думки.
Ч « усього бачу, що ви щось страшне ≥ велике задумали, хоть сам соб≥ не можу ви¤снити, в≥дки се у вас вз¤лос¤.
Ч ¬≥дки вз¤лос¤? ≈, се довга г≥стор≥¤, котра, впроч≥м, ≥ не належить до р≥ч≥.
Ч ј в≥дтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаЇте? Ч ћи с≥Їмо, а чи с≥м''¤ зародить утроЇ, чи вдес¤теро, сього не знаЇм! Ч ј в≥дтак... ще одно...Ч Ѕенедьо запинавс¤ в моч≥.Ч „и подумали ви...
Ч Ќад чим? Ч Ќад тим, що саме найголовн≥ше...
Ч Ќу? Ч яка користь ≥ дл¤ кого користь буде з вашоњ роботи?..
јндрусь пильно погл¤д≥в на Ѕенед¤, а дал≥ засм≥¤вс¤ г≥рким см≥хом.
Ч ’а-ха-ха, користь? ј конче мусить бути користь? Ч Ќу, ¤ так гадав,Ч в≥дпов≥в спок≥йно Ѕенедьо,Ч що коли що робитьс¤, ≥ розважно робитьс¤, то тре й погадати, чи ≥ дл¤ кого буде з того користь? Ч √м, вольно вам ≥ так гадати! ј ¤ так гадаю: отеЇ мене т≥снить ворог з ус≥х бок≥в, виходу мен≥ нема н≥¤кого. я набиваю стр≥льбу. „и заб''ю нею ворога, чи себе самого, то мен≥ все одно.
Ч Ќ≥, н≥, н≥,Ч п≥дхопив живо Ѕенедьо,Ч се так з вас говорить сл≥па, безвих≥дна розпука, а не розвага! Ѕо чи ж д≥йшло вже до того, що нема н≥¤кого другого виходу? ј хоть би д≥ло й так сто¤ло, то чи гадаЇте, що се все одно Ч забити себе або забити ворога? —ебе заб''Їте Ч ворогов≥ рад≥сть, ворогов≥ легше та простов≥льн≥ше! “епер на јндрус¤ прийшла черга зв≥сити важку голову ≥ збирати думки докупи.
Ч “во¤ правда! Ч сказав в≥н вк≥нц≥ до Ѕенед¤.Ч “ут треба подумати. ’очеш бути нашим побратимом ≥ думати разом з нами? Ч ¬ашим побратимом, але не сл≥пим знар¤дд¤м вашоњ вол≥.
Ч Ќ≥! Ч ≤ щоб в≥льно було кождому думати, що хоче, ≥ другим говорити, що думаЇ...
Ч —е у нас ≥ тепер в≥льно. јдже ти чув нин≥...
Ч “ак-то так, але ¤ ще раз соб≥ те вимовл¤ю. —об≥ ≥ кождому.
Ч ƒобре.
Ч ј на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом з вами над тим, чи нема дл¤ нас виходу з великоњ, всенародноњ кривди! јндрусь, а за ним ћат≥й рад≥сно обн¤ли Ѕенед¤, ¤к брата.
Ќаш≥ побратими так були зайн¤т≥ собою ≥ своњми думками, що й не чули, ¤к хтось закалатав у с≥н¤в≥ двер≥, отворив њх з легким скрипом ≥ вв≥йшов до с≥ней. јж коли рипнули й хатн≥ двер≥ ≥ новий г≥сть станув на пороз≥ хати, юд≥ побачили його. —е був високий, рудий пейсатий жид з недобрим позором сивих очей ≥ з недобрим виразом на п≥ганист≥м лиц≥, хоть те лице в т≥й хвил≥ троха роз''¤снене було ¤коюсь злов≥щою рад≥стю.
Ч ƒай боже! Ч муркнув жид, прип≥дн¤вши др≥бку капелюх на голов≥.
Ч ƒай боже! Ч в≥дпов≥в ћат≥й, котрому ¤кось недобре зробилос¤ на вид нового гост¤. Ѕо той новий г≥сть Ч то був його найб≥льший ворог, ћортко, наставник при кошарах у √ермаиа √ольдкремера *. ћат≥й немало здивувавс¤, чого хоче ћортко''тепер, в таку п≥зню добу, в його хат≥, але привичне нашим люд¤м пошанованн¤ дл¤ кождого вход¤чого в хату казало ћат≥Їв≥ скрити в глибин≥ душ≥ свою ненависть ≥ вс≥ в≥дживаюч≥ на вид ћортка болющ≥ споминки. ¬≥н прив≥тав його холодно-чемним видом: Ч —≥дайте, ћортку! ћортко кивнув головою ≥ с≥в.
Ч ўо там чувати, що так п≥зно гостите до нас? Ч ј що ж би? ¬се добре чувати! Ч в≥дпов≥в ≥з злорадним усм≥хом ћортко, а по хвил≥ додав: Ч Ѕув у вас нин≥ возний з суду? ћат≥й здригнувс¤ при слов≥ Ђсудї, немов уколотий.
Ч Ќ≥,Ч ледве видушив в≥н, чуючи щось недоброго,Ч не був.
Ч Ќу, то, певно, завтра буде. ” мене був нин≥.
Ч Ќу,^≥ що ж там вам прин≥с нового? Ч спитав ћат≥й, тремт¤чи вс≥м т≥лом.
Ч Ќаша справа ск≥нчена.
Ч —к≥нчена! Ч “ак≥ ≤ так ск≥нчена, ¤к ¤ вам казав. Ѕо пощо то було вам м≥шатис¤ до чогось, що вас не обходить? Ч Ќе обходить! Ч скрикнув бол≥зно ћат≥й.Ч ∆иде, √л¤ди ЂBoa constrictorї, частка IV.
сього мен≥ не говори, бо хоть ти ≥ в хат≥ моњй, але, знаЇш, чолов≥к не св¤тий! Ч Ќу, ну,Ч в≥дказав ћортко,Ч не маЇте за шо мен≥ гн≥ватис¤. я не то хт≥в сказати. я хт≥в лишень сказати, що ви задармо на мене вергл≥њ п≥держ≥нн¤ [п≥дозр≥нн¤], ≥ що ¤ в т≥й справ≥, бог св≥док, н≥чо не еинен≥ —ам прокуратор у —амбор≥ того признав ≥ сказав, що против мене нема н≥¤кого доказу, то в≥н не може мене оскаржити за тоту р≥ч, що ви на мене звалили. ¬пивс¤ неб≥жчик ѕ≥вторак, упаз в ¤му,Ч що :к ¤ тому винен? ѕри тих словах ћат≥й, мов оглушений ударом довбн≥, понурив голову ≥ не м≥г сказати ан≥ слова. " ѕропало, пропало! Ч шептало, шип≥ло, верт≥ло щось в його голов≥,Ч погиб чолов≥к, та й сл≥д по н≥м застив, а той...ї ¬ т≥й хвил≥ јндрусь Ѕасараб, що дос≥ мовчки слухав усењ тоњ розмови, звернувс¤ сам до жида : Ч ўо се за справа така, ћортку? яку ви справу маЇте з ћат≥Їм? Ч ј нащо вам та знати? Ч в≥дпов≥в уразливо ћортко.
Ч ¬же ти не питай, нащо мен≥ то знати,Ч в≥дказав јндрусь.Ч јле тоб≥,Ч що тоб≥ шкодить сказати? Ч “-та шкодити не шкодить, але...
∆ид погл¤д≥в на јндрус¤ пильно, немов бо¤вс¤ нажити соб≥ в н≥м ;;.св'',''го ворога.
Ч √овори ≥:;, коли не шкодить! Ч сказав јндрусь ≥ став над ћортком, мов чорт над гр≥шною душею.
Ч “а що ту й говоритиЧпуста справа, puste Geschaft, та й год≥! “¤мите, от уже два рокп тому з ¤ми видобули кост≥ чолов≥ка. ѕо парстен≥ п≥знали, що то був ≤ван ѕ≥вторак, чолов≥к тоњ ѕ≥вторачки, що тота хата њњ. ¬≥н перед роком десь був пропав. Ќу, а ћат≥Їв≥ в≥дкись вл≥зло в голову, що ¤ щось тому винен, що в≥н впав в ¤му, та й ну ж на мене подавати до суду. ¬≥н гадав, що мене зараз, озьмуть та й пов≥с¤ть...  оли-бо то в суд≥ так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! ј ту ¤к мож доказати? Ќу, але, богу д¤кувати, вже справа ск≥нчилас¤! —лухайте, ћат≥ю, ¤ ще раз кажу, що вам було в тото вдаватис¤ та тратитис¤ на процес? ј тепер, коли-сте програли, забудьте о вс≥м ≥ будьмо соб≥ знов добр≥, ¤к перед тим! Ќу, подай руку,старий! ∆ид прост¤гнув ћат≥Їв≥ руку.
Ч я, тоб≥? Ч скрикнув ћат≥й.Ч я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого ≤ванчика зо св≥та з≥гнала? Ќ≥, не д≥ждеш того! Ч Ќу, видите,Ч сказав жид, обертаючись до јндру с¤,Ч в≥н усе своЇ. —лухайте, ћат≥ю, ви соб≥ з таков бес≥дов дайте спок≥й, бо тепер, коли суд сказав, що ¤ не винен, н≥хто мен≥ того не см≥Ї сказати. “епер ¤ вас можу скаржити за образу! Ч Ќу, скарж, скарж≥ Ч крикнув ћат≥й.Ч Ќай мене пов≥с¤ть, що мали тебе пов≥сити. ј ¤, хоть би й дес¤ть суд≥в не знати що казало, все буду сзењ, що н≥хто ≥нший, т≥льки ти пхнув ≤вана в ¤му! “а й год≥. ј тепер ≥ди мен≥ з хати, бо ¤к ми терпцю не станс, то готово що неладне бути межи нами! ћортко стис плечима ≥ п≥шов. јле в двер¤х ще раз обернувс¤, погл¤нув з погордою на ћат≥¤ ≥ сказав: Ч ƒурний гой! ¬≥н гадав, що мен≥ що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби мен≥ що зробити! ≤ з тими словами ћортко п≥шов. ј ћат≥й усе ще сид≥в на прип≥чку, бл≥дли, розбитий, тремт¤чий, сид≥в без мисл≥ ≥ руху, а в голов≥ його, мов млинове колесо, торохт≥ло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!..
јндрусь Ѕасараб приступив до нього ≥ положив свою дужу долоню на його плече.
Ч ѕобратиме ћат≥ю! ћат≥й п≥дв≥в оч≥ ≥ погл¤нув на нього, мов потопаючий.
Ч ўо се за справа така? ўо за процес? „ому ми дос≥ н≥чо о н≥м не знали? Ч ≈х, пропало, все пропало! Ч в≥дказав ћат≥й.Ч ўо тепер ≥ говорити о т≥м≥ Ч Ќ≥, ти розпов≥дж, тоб≥ самому легше буде! Ч ќй вже, буде мен≥ легше! Ч сказав ћат≥й.Ч ѕропало, та й год≥! Ч “а хто ще знаЇ, чи пропало,Ч вм≥шавс¤ ≈енедьо.Ч јдже не раз можна раз програний процес зачат≥њ другий раз ≥ виграти! ј ту ще, ¤к той жид казав, ≥ зовс≥м так зле не Ї. јдже ваш процес ≥ в суд≥ не був, а т≥льки прокуратор узнав, що доказ≥в нема, к≥лько треба дл¤ оскарженн¤.
«начитьс¤, ¤кби докази були, то й оскарженн¤ буде.
Ћице ћат≥¤ про¤снилос¤ троха при тих словах.
Ч „и так? Ч спитав в≥н, простуючись. јле ¤кась важка думка живо знов нас≥ла на нього ≥ придавила додолу.
Ч Ќ≥, н≥, н≥, нема що й говорити,Ч сказав в≥н.Ч —¤к чи так, а все пропало. “ри роки минуло, де ¤ тепер возьму л≥пших доказ≥в? √од≥, год≥ й думати о т≥м! ≤ в≥н закрив лице руками, а з очей його полились гар¤ч≥, наболен≥ сльози ≥ потекли пом≥ж пальц¤ми ≥ закапали на землю. Ѕенедьо ≥ јндрусь побачили, що нин≥ год≥ з ним дал≥ говорити,Ч удар був надто сильний ≥ наглий ≥ п≥дт¤в усю його тверд≥сть. “ож јндрусь мовчки стиснув Ѕенедьову руку, вз¤в капелюх ≥ тихо вийшов. Ѕенедьо також тихо роз≥бравс¤ ≥ л¤г на лав≥ на своњм петеку.
ј ћат≥й сид≥в на прип≥чку, мов помертв≥лий, мов з камен¤ витесаний. Ќафтова лампочка бл≥до ≥ чимраз бл≥д≥ше меркот≥ла на комин≥. ѕо кутах хатини сто¤ли стовбури сумерку, немов ждучи т≥льки хвил≥ Ч загасненн¤ лампи,Ч щоб гульнути з кут≥в на хату, придавити ≥ прикрити собою все згори донизу. Ѕенедьо, скоро т≥льки л¤г, так ≥ в т≥й же хвил≥ п≥д тиском тис¤чних сильних враж≥нь того дн¤ заснув мертвецьким сном. ”же минула п≥вн≥ч, загасла лампа, п≥тьма зал¤гла хатину, а ћат≥й все ще сид≥в на прип≥чку, з лицем, закритим долон¤ми, без руху, без слова, без думки, чуючи в серц≥ т≥льки страшний б≥ль, велику пустоту ≥ немов ¤кусь св≥жу ще рану, завдану тою думкою, що ≥ в судах уже нема правди дл¤ б≥дного роб≥тника. јж геть над раком сон перем≥г втомлене т≥ло, голова його схилилас¤ додолу, руки опали безвладно, ≥, л¤гши на голий прип≥чок, ћат≥й заснув на годиночку, поки не роздалось по вс≥м Ѕорислав≥ ран≥шнЇ калатанн¤ та дзвоненн¤, скликаюче робучий люд до прац≥.
¬ понед≥лок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб через день знов палити та жарити нерозцв≥лу п≥дг≥рську землю. ¬ блискуч≥й, легеньк≥й бричц≥ на ресорах, т¤гнен≥й парою бистрих п≥ганистих коней, њхав Ћеон √аммершл¤г з ƒрогобича до Ѕорислава. ¬еселий, рожевий був настр≥й його духа, блискуч≥ над≥њ виринали перед ним, розросталис¤, повн≥ли, набирали т≥ла ≥ кров≥.
ћ≥рне гойданн¤ брички розк≥шно вколисувало його, а його власн≥ мисл≥ та думки золотили перед ним увесь св≥т.
јле ж бо й напрацювавс¤, нал≥тавс¤ в≥н через тих три нед≥л≥, назнавс¤ неспокою, тривоги, наволочивс¤ з ус≥л¤кими людьми, поки таки не добивс¤ свого, не вхопив серед тоњ сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка багатства! …ого побут у ¬≥дн≥, с¤к чи так кажучи, був справд≥ одною з найсм≥л≥ших ≥ найщаслив≥ших його спекул¤ц≥й! “о була правдива лопл¤ на золоту рибку! Ќу, ≥ вдалась же йому тота ловл¤ так, що л≥пше й год≥! Ћеон передумував ус≥ подр≥бност≥ тоњ героњчноњ ловл≥, обчисл¤вс¤ з часом ≥ гр≥шми, щоб усе в задуман≥й ним афер≥ п≥шло правильно, вм≥ло та справно, ¤к у годиннику.
√оловна суть його гадок була ось у ч≥м.
ѕроживаючий у ¬≥дн≥ бельг≥йський х≥м≥к ¬ан-√ехт, що в≥д к≥лькох л≥т працював над анал≥зом земного воску, по довгих пробах винайшов спос≥б чищенн¤ того воску до такоњ —тепен≥, що очищений в≥ск тратив властивий, неприЇмний запах нафтовий. Ќевеличка прим≥тка воску пчол¤чого надавала йому запах, а знов ≥нша х≥м≥чна прим≥шка Ч барву звичайного, чистого пчол¤чого воску. —ей новий фабрикат в≥н назвав церезином ≥ вистарав соб≥ патент на виключне користанн¤ а своЇњ винах≥дки. ѕроби свого воску ¬ан-√ехт п≥слав м≥ж ≥ншим ≥ до церковного синоду в –ос≥њ з запитанн¤м, чи м≥г би такий в≥ск найти вступ до православних церкв≥в, ≥ з за¤вленн¤м, що в так≥м раз≥ в≥н м≥г би доставл¤ти його в велик≥й мас≥ ≥ по ц≥н≥, далеко нижч≥й, н≥ж ц≥на пчол¤чого воску. —инод в≥дписав йому по ¤к≥мсь час≥, що предложений в≥ск випробувано, що в≥н сказавс¤ н≥чим не г≥ршим в≥д пчол¤чого ≥ що в кожд≥й православн≥й церкв≥ в –ос≥њ св≥чки з того воску мо¤суть гор≥ти без н≥¤коњ уйми дл¤ хвали божоњ. ¬ раз≥, коли б в≥н, ¬ан-√ехт, м≥г достачити багато такого воску ≥ по дешев≥й ц≥н≥, синод запевнюЇ йому великий в≥дбут у –ос≥њ.
ћаючи той важний дозв≥л ≥ патент на семил≥тню власн≥сть своЇњ винах≥дки, ¬ан-√ехт задумав добитис¤ ними м≥льйонового маЇтку. ¬≥н дос≥ був б≥дним техн≥ком, 8 т¤жкою б≥дою от¤гнувс¤ на уладженн¤ в ¬≥дн≥ власноњ невеличкоњ лаборатор≥њ х≥м≥чноњ, в котр≥й працював сам при помоч≥ т≥льки одного асистента-пом≥чника, н≥мчика Ўеффел¤. “ож ≥ не дивно, що тепер в≥н р≥шивс¤ ¤кнайдорожче продати здобуток своЇњ прац≥. ¬ т≥й ц≥л≥ в≥н оголосив у торгових та б≥ржових часописах в≥денських свою винах≥дку ≥ створен≥ дл¤ нењ обширн≥ в≥дбутов≥ ринки, запрошуючи Ђp. t. пан≥в предприЇмц≥в, фабрикант≥в та кап≥тал≥ст≥в, котр≥ при його сп≥ву д≥л≥ хот≥ли би зробити корисну спекул¤ц≥ю, до порозум≥нн¤, чи то особисто, чи то посредством агент≥в, з винах≥дчиком ¬ан-√ехтомї. —е оголошенн¤ зробило в≥дразу чималий розрух серед кап≥тал≥ст≥в в≥денських, а особливо серед галицьких жид≥в, що юддавай вже гр≥ли руки при бориславськ≥й нафт≥ та при бормславськ≥м воску. ƒовкола убогоњ ¬ан-√ехтовоњ лаборатор≥њ, пом≥щеноњ в наймлен≥й, вогк≥й кватир≥ в сутерен≥, почали тишком та крадькома заб≥гати р≥зн≥ агенти: один другого уникав, а н≥котрий не приступав пр¤мо до д≥ла, т≥льки в≥трив з бок≥в, мов собака. ¬ан-√ехт бачив усе те, ≥ хоть потроха нетерпивс¤ в ожиданц≥ бажаного